Останній кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий

Йосип Гладкий — одна з найсуперечливіших постатей української історії XIX століття. Походив він із заможної козацької родини з села Мельники на Полтавщині, де батько обіймав посаду війта. Будучи нащадком відомого козацького роду, Йосип успадкував частину землі та одружився з Феодосією Мазур, яка народила йому п'ятьох дітей. Проте важка хліборобська праця зовсім не приваблювала його бурхливу козацьку натуру. Поступово розпродавши батьківські наділи й залишивши родину із двома волами на опіку брата, у 1820 році Гладкий вирушив на заробітки.

Подальші роки його життя нагадували авантюрний роман. Він випробував безліч професій, але скрізь зазнавав невдач через схильність до швидкої наживи та розгульного життя. Чумакуючи з волами до Криму, Йосип загуляв, пропив довірене майно й втік від господаря. На Півдні України взявся будувати водяний млин, не маючи жодного уявлення про теслярство, внаслідок чого його витвір ущент змило водою. Утікши до Одеси, він влаштувався бондарем і навіть спробував одружитися зі служницею, але коли священник дізнався про його законну дружину й дітей на батьківщині, Гладкому довелося спішно тікати далі — через Керч напряму до Задунайської Січі.

Опинившись серед задунайців під псевдонімом Бондар, Йосип вступив до Платнірівського куріння. У складі козацької флотилії брав участь у грецько-турецькій війні та штурмі Месолонгіона, де виявив хоробрість. Його військовий авторитет швидко зростав: у 1827 році його обрали курінним атаманом, а вже на Покрову того ж року — кошовим отаманом Задунайської Січі з титулом двобунчужного паші.

Проте вирішальний і найдраматичніший поворот у його долі стався під час російсько-турецької війни 1828 року. 9 травня Гладкий вчинив акцію, яка назавжди розділила його спадщину на подвиг і зраду: він організував перехід частини задунайських козаків під російське підданство. Взявши військову скарбницю та клейноди, кошовий на 61 човні переправився під Ізмаїлом на бік імператорської армії. Відповідь Османської імперії була жорстокою та безжальною: турецькі війська вщент зруйнували Задунайську Січ, вирізали козацьке населення Добруджі, а тих козаків, які перебували в Сілістрії, кинули до в'язниць.

Для самого ж Гладкого цей крок став квитком до запаморочливої кар'єри в Російській імперії. Козаки-перебіжчики взяли участь у штурмі турецької фортеці Ісакчі, де Йосип особисто вразив імператора Миколу I. За це він отримав золотий Георгіївський хрест, полковницькі погони, а згодом — і спадкове дворянство. У 1832 році його призначили наказним отаманом новоствореного Азовського козацького війська.

На цій посаді Гладкий проявив себе як вмілий та сумлінний адміністратор. Він послідовно відстоював інтереси козаків, захищав новоприбулих втікачів від повернення у кріпацтво чи рекрутчину та вибудував настільки міцне господарство, що Азовське військо повністю перейшло на самозабезпечення без жодних державних дотацій. За свої заслуги він отримав високі ордени Святої Анни, Святого Володимира та звання генерал-майора.

У 1851 році генерал Гладкий вийшов у відставку й оселився у власній садибі в станиці Новоспасівській. Проте спокійного життя не вийшло: азовські козаки, які не бажали миритися з його відходом від справ, постійно докучали йому проханнями й порадами. Щоб утекти від цієї уваги, отаман переїхав на хутір Ново-Петриківка, а після смерті сина Дем'яна у 1862 році заселився у власний будинок в Олександрівську (сучасне Запоріжжя).

Життя колишнього авантюрного чумака й кошового отамана завершилося раптово та трагічно. Влітку 1866 року, відвідавши Катеринославський ярмарок, Йосип Гладкий підхопив холеру і помер 5 липня. Наступного дня від цієї ж недуги відійшла й його вірна дружина Феодосія, яка до останньої хвилини доглядала чоловіка. Подружжя поховали разом на старовинному козацькому Пилипівському кладовищі в Олександрівську.

Історії українських козаків