Позавчора я написав статтю про Закон №4833-IX і назвав нову архітектуру цифрового виконавчого провадження цифровим концтабором. Мені самому хотілося б, щоб це залишилося лише жорсткою метафорою. Але минуло два дні — і держава люб’язно надала мені практичну демонстрацію того, про що я писав. Сьогодні мої банківські рахунки заблокували через виконавче провадження на 948 гривень. До цього моменту про відповідний штраф я не знав. У «Дії» він взагалі не відображався. Я не отримав цифрового повідомлення, після якого міг би відкрити постанову, подивитися доказ, сплатити штраф або оскаржити його. Зате коли настала пора забирати гроші, цифрова держава раптом запрацювала бездоганно: знайшла мене, знайшла мої рахунки, знайшла банки, відкрила виконавче провадження, наклала арешт — і вже після цього «Дія» чудово показала мені борг та запропонувала його сплатити.
Це майже ідеальна ілюстрація української цифровізації. Коли державна влада має виконати свій обов’язок перед громадянином — система може не синхронізуватися, інформація може не підтягнутися, лист може десь подорожувати поштою, реєстр може жити власним життям. Коли громадянин винен державі — раптом усі реєстри прекрасно знаходять одне одного. Для повідомлення ми живемо у ХХ столітті. Для примусу — вже у ХХІ.
І тут навіть не можна списати все на те, що «Дія — лише вітрина, а дані приходять з інших реєстрів». Це не виправдання, а фактично визнання провалу. Федоров багато років продавав «Дію» як єдине цифрове вікно взаємодії з державою. Офіційний сайт «Дії» досі пояснює громадянам: якщо у вас є штрафи або виконавчі провадження, ви побачите їх у застосунку; сенс сервісу прямо описувався як можливість уникнути ситуації, коли людина «просто не знала про борг і тому не сплатила його вчасно». А вже у травні 2026 року Мінцифри рекламувало Дія.AI, який сам знаходить штрафи ПДР у реєстрах, показує дату, суму, деталі порушення і дозволяє сплатити їх у кілька натискань.
Чудово. Тоді чому в реальному житті цифрова держава може не показати громадянину претензію до нього, зате без проблем показати вже наслідки її невиконання? Що це за державний сервіс, який пропускає стадію «ми вимагаємо від вас гроші» і чудово працює на стадії «ми вже заблокували ваші гроші»?
І ще цікаве: до примусового виконання у моєму випадку пішло 680 гривень. ДВС додає до них 68 гривень виконавчого збору і ще 200 гривень так званих мінімальних витрат виконавчого провадження. Виходить 948. Тобто поверх 680 гривень самого стягнення державний механізм додає ще 268 гривень — майже 40% зверху. Із цих 268 гривень 200 — не штраф і не компенсація потерпілому. Це гроші, які громадянин повинен заплатити самій машині за те, що машина його примусово обробила.
Особливо прекрасні ці 200 гривень. Бо виконавче провадження сьогодні значною мірою є електронним. Постанови генеруються в автоматизованій системі, банки отримують електронні документи, інформація про рахунки обробляється цифровими каналами. Офіційна плата за використання автоматизованої системи виконавчого провадження становить 69 гривень за одне відкрите провадження, причому сама нормативка прямо передбачає, що ця плата покривається за рахунок стягнутих із боржника витрат виконавчого провадження. Решта видів витрат — папір, друк, пошта, інші товари й послуги — мають визначатися відповідно до їхньої фактичної вартості за договорами або тарифами.
Тоді в мене елементарне запитання: покажіть чек на 200 гривень. Не рядок у постанові «витрати — 200,00». А калькуляцію. 69 гривень — автоматизована система. Добре. А ще 131 гривня — що саме? Скільки аркушів паперу? Скільки конвертів? Які поштові відправлення? Який принтер стільки коштує? Які конкретно витрати вже були фактично здійснені державою на момент, коли ця кругла цифра з’явилася в постанові?
Адже держава вимагає від бізнесу первинку буквально на кожну гривню. Спробуйте підприємцю написати в бухгалтерії: «інші витрати — 200 грн», не підтверджуючи їх документально. Податкова швидко пояснить, що так не можна. Але коли гроші стягує сама держава, чомусь достатньо просто створити постанову і написати там суму.
І схоже, це аж ніяк не екзотика мого провадження. У березні 2026 року Волинський окружний адміністративний суд описав практично дзеркальну конструкцію: 680 гривень основного стягнення + 68 гривень виконавчого збору + 200 гривень мінімальних витрат = ті самі 948 гривень. Більше того, первинну поліцейську постанову в тому випадку було скасовано судом. 680 гривень і 68 гривень громадянину повернули, а 200 гривень витрат уже встигли перерахувати міжрегіональному управлінню Мін’юсту, і за їх повернення людині довелося окремо судитися.
Оце вже дуже симптоматично. Машина може помилитися. Підстава для стягнення може зникнути. Первинне рішення може бути скасоване. Але гроші за роботу самої машини вона вже встигла забрати. У пострадянській державі громадянин платив чиновнику нервами й часом. У цифровій він починає оплачувати ще й собівартість власного примусу.
Але історія з 200 гривнями — лише передпокій. За ним знаходиться набагато цікавіша економічна конструкція. З 1 травня 2026 року Кабмін встановив державному виконавцю районного відділу ДВС винагороду в розмірі 40% суми стягнутого ним виконавчого збору. Начальник відділу отримує винагороду в розмірі 4% виконавчого збору, стягнутого всім відділом, заступник — 2%, а якщо заступників кілька — по 1%. Начальник або заступник, який сам безпосередньо виконує документи, може отримувати ще й винагороду виконавця. Це не моя інтерпретація і не викривальне розслідування — це чинна постанова Кабінету Міністрів №502 від 22 квітня 2026 року.
Сам виконавчий збір при грошовому стягненні становить 10% фактично стягнутої суми. Отже, держава фактично створила формулу, за якою винагорода звичайного державного виконавця може дорівнювати 40% від цих десяти відсотків, тобто еквіваленту 4% від примусово стягнутої суми. Для приватного виконавця система ще простіша: його основна винагорода становить 10% суми, що підлягає стягненню, з відповідним пропорційним стягненням у процесі виконання.
Влада офіційно побудувала економіку примусу, у якій успішне стягнення генерує гроші не лише стягувачу і бюджету, а й самій виконавчій вертикалі.
Де фінансова мотивація чиновника не допустити виконавчого провадження взагалі? Де винагорода за те, що громадянина своєчасно повідомили? Де KPI за добровільну сплату без арештів? Де матеріальна відповідальність державного органу, якщо штраф не потрапив до «Дії»? Де автоматична компенсація людині за неправомірне блокування рахунку? Де пеня, яку держава заплатить громадянину за день, коли через її помилку він не міг користуватися власними коштами?
Цієї симетрії немає.
Натомість є фінансова мотивація на іншому кінці процесу: чим більше стягнули — тим більше виконавчого збору; чим більше виконавчого збору — тим більша база винагороди. Законність конкретної винагороди від цього не стає сумнівною. Сумнівною стає сама політична філософія системи, яка грошима стимулює каральний фінал процедури, але практично нічим не стимулює державу не допустити цього фіналу через нормальне повідомлення громадянина.
Неприємно все це виглядає на тлі Закону №4833-IX, про який я писав два дні тому. Його основна цифрова архітектура має повністю запрацювати 23 жовтня 2026 року. Закон прямо розширює можливості автоматизованої системи виконавчого провадження: отримання виконавцями інформації про майно, доходи, кошти й електронні гроші боржника, включно з конфіденційною інформацією з державних баз та «інших автоматизованих інформаційних систем»; автоматизацію взаємодії з банками та фінансовими установами; формування даних для розрахунку винагород виконавців і витрат провадження. Запис у Єдиному реєстрі боржників дедалі більше стає цифровим тригером, який запускає обмеження майнових операцій і подальші арешти.
Закон прямо передбачає, що відомості про державні органи та органи місцевого самоврядування до Єдиного реєстру боржників не вносяться. Для системно важливих банків передбачено поріг до 50 мільйонів гривень боргу, для інших банків — до 20 мільйонів, із застереженням щодо двомісячного строку. Тобто для пересічної людини навіть невеликий борг перетворюється на цифровий статус із цілком реальними майновими наслідками, а сама держава, коли вона боржник, у той самий реєстровий режим не потрапляє.
Оце і є найчистіша характеристика системи: держава цифровізує громадянина значно швидше, ніж цифровізує власну відповідальність перед ним. А громадянин у відповідь отримує фантастичну свободу: свободу роками оскаржувати помилку цієї машини за власний рахунок.
Коли державі треба було повідомити мене — «Дія» не врятувала.
Коли державі знадобилося заблокувати мої гроші — система спрацювала.
Коли треба було додати 68 гривень виконавчого збору — спрацювала.
Коли треба було виставити ще 200 гривень витрат — спрацювала.
Коли треба було запропонувати мені кнопку «Сплатити» вже після відкриття виконавчого провадження — знову спрацювала.
А тому проблема тут не в 948 гривнях. Значно страшніше те, що держава створює систему, в якій громадянину дедалі дешевше капітулювати перед помилкою держави, ніж доводити власну правоту. Саме на малих сумах ця модель ідеальна. Через 200 гривень не наймеш адвоката. Через 948 гривень не витратиш тиждень на суди. Просто натиснеш «Сплатити», бо твій час дорожчий. Мільйон таких раціональних капітуляцій і створює адміністративну машину, якій більше не потрібно боятися власних помилок.
Якщо примус був успішним, законодавство передбачає ще й винагороду тим, хто цей примус реалізував.
Так виглядає не просто цифрова бюрократія. Так виглядає монетизація державного примусу. Коли державі треба щось дати громадянину, цифровізація залишається сервісом із можливими збоями; коли державі треба щось у громадянина забрати, цифровізація перетворюється на інфраструктуру примусу з тарифами, зборами, витратами і винагородами.
"Дія" не «держава у смартфоні», а державний рекет
