31 серпня 1996 року в дагестанському місті Хасавюрт за посередництва ОБСЄ голови чеченської і російської делегацій підписали два документи: Декларацію і Спільну заяву про принципи визначення основ взаємовідносин.
Того дня Аслан Масхадов і Олександр Лебедь поклали край першій російсько-чеченській війні.
Як і перемога моджахедів у Грозному напередодні, згода Москви на завершення війни стала великою несподіванкою. Для суспільств вона принесла полегшення, для яструбів – розчарування. Для Росії це була в першу чергу не воєнна, а моральна поразка. Безславний провал хижої імперії. Чеченцями світ захоплювався як фінами під час Зимової війни.
Ічерійське керівництво дуже цінувало мирні домовленості з РФ. Масхадов регулярно відзначав річниці Хасавюртівських угод (на які запрошував, зокрема, російського колегу – Лебедя). А 12 травня – дату наступного Договору про мир і принципи взаємовідносин (1997) – оголосив національним святом “на честь завершення 400-річного протистояння з Росією”.
Зараз росіяни намагаються представити міжвоєнну Ічкерію, як охоплену хаосом failed state, але вони забувають додати, що самі доклали до цього руку.
Чеченці дивом змогли перемогти у війні, але здобути після цього мир і стабільність вже просто не мали сил.
За двадцять місяців війни крихітна республіка перетворилася на купу руїн. Замість обіцяної допомоги від Москви, Ічкерія отримала в підсумку політичну й економічну ізоляцію від зовнішнього світу.
Легальної роботи для населення в республіці бракувало, але були в надлишку зброя та бойовий досвід партизанського ополчення. Державні інститути через брак ресурсів не змогли нормально запрацювати, суспільним регулятором натомість лишалися звичаєве право та вожді воєнної демократії.
Міжнародне визнання, інвестиції та зовнішнє сприяння у розбудові дієвих інститутів могли реально зміцнити ічкерійську державність та врятувати її від сумнозвісних ексцесів міжвоєння. Але Москва зробила все, щоб позбавити республіку підтримки, залишити її у “сірій зоні” та в розрусі.
До прикладу, торгівля заручниками в Чеченії виросла з практики обмінів. З кремлівської точки зору, військовополонених у цій війні не існувало. Чеченські бранці вважалися “арештованими злочинцями”, а російські – “заручниками” в руках незаконних збройних формувань.
“Федерали” так само захоплювали цивільних, виставляли “такси” за повернення трупів і загалом надали цій сфері виразного кримінального характеру. Чеченських командирів і цивільних заохочували “торгувати душами” і включатися в цей “бізнес” навіть за межами Кавказу. Після війни фігури типу Бориса Березовського заробляли собі політичний капітал на звільненні заручників, а фактично діяли в змові з бандитами, спонсоруючи їх щедрими сумами викупу.
Чеченська держава щиро намагалася боротися з криміналом, але була для цього занадто слабка, ще й мусила протистояти корупційній заразі, яку з ентузіазмом прищеплювали росіяни.
З боку Кремля не бракувало також втручання у політичні справи чеченців, поширення розкладової пропаганди та вмілої гри на внутрішніх суперечностях ічкерійських лідерів. Москва перехопила ініціативу в репрезентації ЧРІ для зовнішнього світу. З одного боку, демонізувала її, з іншого – наполягала, що Чеченія – внутрішня справа РФ.
Політично, дипломатично і морально Ічкерія виявилася роззброєною ще в переддень нового вторгнення росіян восени 1999 року. Імперія взяла тихий реванш за “ганьбу” Хасавюртівських угод. Подальша розправа була вже справою техніки.
Ця історія про те, що мир з Москвою може бути небезпечнішим, ніж відкрита війна. Якщо це мир, після якого Росія плекає реваншизм і нарощує спроможності. Якщо зовнішній світ зітхнув з полегшенням і припинив “обтяжливу” підтримку жертви агресії. Якщо загартоване війною суспільство щиро увірувало у “завершення 400-річного протистояння” і необачно втратило пильність
30 років тому Москва, не маючи можливості зруйнувати чеченську незалежність за допомогою війни, зруйнувала її за допомогою миру.
Ні, це не заклик вічно воювати до останнього українця.
Це заклик побудувати після війни такий мир, який дає нам силу, а не слабкість.
