Протягом останніх кількох днів значна частина уваги медіа була прикута до поїздки Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера до москви й Києва. Двоє посланців адміністрації Трампа провели тригодинну зустріч із владіміром путіним у москві, після чого мали кількагодинні переговори з Володимиром Зеленським у Києві. Як і можна було очікувати, прориву не сталося, хоча, за повідомленнями, вони прибули з кількома новими пропозиціями, покликаними спонукати обидві сторони погодитися на припинення бойових дій. З огляду на невдалі попередні візити до москви та саміт путіна і Трампа на Алясці, дивним був уже сам факт цих поїздок – ніби Вашингтон вірив, що вони якимось чином можуть принести прорив.
Донбас – не територіальна суперечка
Невдача останнього раунду американських зусиль із досягнення припинення вогню в Україні вкотре засвідчує, що Вашингтон і далі неправильно оцінює ставки в цьому конфлікті. Хоча ті частини Донбасу, які росія ще не захопила й продовжує атакувати, можуть здаватися предметом територіальної суперечки – за російською версією будь-яке російськомовне населення фактично є частиною ширшої російської нації – насправді Донбас є ключовим стратегічним полем битви для обох сторін.
Для України утримання оборонного рубежу на Донбасі – питання самого існування держави. Для росії його захоплення є ключовим елементом завершення її імперського відвоювання Східної Європи і, зрештою, ліквідації устрою, що склався після завершення холодної війни. Якби Україна відмовилася від оборонних позицій на Донбасі, які будувала роками, вона фактично віддала б себе на милість москви: відкритий степ за ними давав би росії прямий шлях на Київ і зрештою проклав би шлях до завоювання всієї країни. Якби ж росія погодилася на статус-кво, наслідком для путіна, ймовірно, став би крах його режиму, адже ціна в людських життях і ресурсах, яку росія вже заплатила за його невчасну імперську авантюру, неминуче спричинила б внутрішні потрясіння, здатні призвести до його падіння.
путін вважає, що перемагає
Що важливіше, путін, схоже, переконаний, що рухається до перемоги і що через посилення ударів по енергетичній інфраструктурі України, країна не зможе пережити ще одну зиму. Ці побоювання поділяв і Зеленський, коли говорив про нагальну потребу в західній допомозі, щоб українці могли пережити майбутні холоди.
Отже, якщо візит Кушнера і Віткоффа щось і продемонстрував, то це чіткий сигнал: наразі війна, ймовірно, триватиме ще рік, а, можливо, й довше. Так, путін планує ще одну масштабну мобілізацію із властивими їй ризиками для режиму в москві – однак результати цих нових російських зусиль на полі бою стануть помітними лише через кілька місяців.
Дипломатія без стратегічної концепції
Протягом останніх двох років головною проблемою зусиль адміністрації Трампа припинити кровопролиття в Україні є відсутність ширшої стратегічної концепції того, якою має бути стійка архітектура безпеки у Східній Європі.
Початковий розрахунок Вашингтона, що росія, як значно більша ядерна держава, здатна нав’язати Україні свої умови, помітний у перші місяці роботи адміністрації Трампа, поступився усвідомленню: без згоди України сама лише асиметрія сил може виявитися недостатньою для досягнення тривалого врегулювання.
Те, що візит Кушнера і Віткоффа до Києва 6 вересня став їхнім першим офіційним візитом до української столиці попри численні попередні поїздки до москви, частково стало прямим визнанням того, що адміністрація переглядає свої початкові припущення.
Відсутня архітектура: коаліція стримування
Стратегічні хитання щодо майбутнього Центральної та Східної Європи властиві не лише нинішній адміністрації США. І адміністрація Байдена, і ключові європейські уряди демонстрували брак стратегічного бачення, обмежуючись повторенням формул "стільки, скільки буде потрібно" і "росія не може перемогти, Україна не може програти". Реальність полягає в тому, що проблеми безпеки регіону не мають рішень у межах однієї держави, а будь-яка майбутня стабільна система потребує такого розподілу сили, який не спокушатиме москву постійно переглядати встановлений порядок.
Завершення війни в Україні без створення взаємопов’язаної коаліції стримування, підкріпленої американською силою, у найкращому разі лише відкладе наступний цикл агресії.
Сполучені Штати мають працювати з країнами східного флангу НАТО, особливо в Північно-Східному коридорі країн Північної Європи та Балтії, щоб під парасолькою НАТО створити субрегіональну архітектуру безпеки, достатньо потужну, щоб стримати росію від погроз розширити війну в Україні на сусідні країни, тим самим позбавивши її можливості використовувати ширшу загрозу Альянсу як важіль тиску, щоб змусити Україну до поступок.
Передусім Вашингтону час перестати дивитися на російсько-українську війну як на конфлікт за території й почати формулювати рішення так, щоб воно звужувало москві простір для маневру.
Висновок
путін припинить атаки лише тоді, коли усвідомить, що загальний баланс сил у регіоні зміщується не на користь росії, а Україна погодиться на врегулювання лише в тому разі, якщо воно не підриватиме її здатності зберігати суверенітет і незалежність.
