Центр протидії дезінформації мав би бути зброєю проти московських ІПСО. У нормальній державі такий орган мав би бити по фейках ворога, викривати агентурні мережі, пояснювати механіку пропаганди, захищати суспільство від інформаційного отруєння. Але в українській реальності ЦПД дедалі більше виглядає не як щит суспільства, а як потенційний фільтр дозволеної реальності. І саме тому питання сьогодні не в тому, чи потрібна боротьба з дезінформацією. Потрібна. Питання в тому, хто отримує право визначати, що є дезінформацією, а що — незручною правдою про владу.
Офіційна мова ЦПД звучить пристойно: протидія інформаційним загрозам, деструктивним впливам, маніпуляціям, московській пропаганді. Але за цією мовою прихована небезпечна гумова категорія: усе, що не подобається владі, можна назвати “деструктивним”, “співзвучним російській пропаганді”, “розгойдуванням”, “ворожим наративом”. І тоді вже не треба доводити, що людина працює на московію. Не треба показувати фінансування, координацію, кураторів, агентурний зв’язок. Достатньо сказати: її тези “співзвучні”. Саме ця формула і є головним токсином інформаційної політики Банкової.
Так працює нова цензура. Не радянська, з червоним олівцем і забороною газети. А м’яка, алгоритмічна, репутаційна. Людину не завжди прямо забороняють. Її маркують. Роблять токсичною. Витісняють із дискусії. Пояснюють партнерам, що вона “носій деструктивного впливу”. Підсовують медіа готову лексику. А потім уже різні Величко та їм подібні можуть бити по українських публічних особах тими самими фразами: “інформаційна атака”, “антимобілізаційний наратив”, “мережа”, “співзвучність”, “російська рамка”, “працює на ворога”. Формально вони можуть і не мати прямої команди з ЦПД. Але їм уже дали словник. Дали метод. Дали рамку, у якій україноцентрична критика влади легко перетворюється на щось підозріле.
Це особливо небезпечно під час війни. Бо влада, яка провалила багато напрямів державної стійкості, дуже зацікавлена, щоб громадяни не ставили неправильних питань. Де ППО/ПРО? Де захист енергетики? Де план води, тепла, каналізації? Чому балістика проходить? Чому склади небезпечного майна опинилися серед житлової забудови? Куди пішли міжнародні ресурси? Чому замість звіту ми отримуємо телемарафонну терапію? На всі ці питання можна відповідати фактами. А можна значно простіше — оголосити самі питання “деструктивними”.
У цьому і є проблема ЦПД. Він може бути використаний не лише проти московської брехні, а й проти українського суспільного контролю над владою. А орган із таким мандатом не має права бути непрозорим. Він не має права працювати без незалежного нагляду, без процедури апеляції, без відповідальності за помилкові маркування, без чіткої межі між ворожою ІПСО та громадянською критикою. Бо якщо цієї межі немає, то завтра будь-який текст про провал влади можна буде подати як інформаційну загрозу.
ЦПД уже мав проблеми з якістю власних оцінок. Сам Центр визнавав, що в попередні роки щодо окремих міжнародних фігур публікувалися необґрунтовані матеріали без належної перевірки. Це не дрібниця. Це пряме свідчення, що державний орган, який маркує людей у полі дезінформації, здатний помилятися. І якщо помилка стосується американської політичної фігури — вона ще може захиститися. А що робити українському громадському діячу, автору, ветерану, лікарю, підприємцю, волонтеру, якого просто назвали “співзвучним”, “деструктивним” або “ворожим”? Іди доводь, що ти не агент.
На цьому тлі призначення Анаїт Хоперії в.о. керівника ЦПД є показовим як симптом кадрової логіки. За офіційною біографією вона проходила навчання за програмами Aspen Institute Kyiv, Total Defence, є учасницею International Visitor Leadership Program Держдепартаменту США. Знову бачимо той самий схему: міжнародні програми, бюрократична кар’єра, мова “стійкості”, “цінностей”, “протидії загрозам”, “лідерства”, “комунікацій”. Це відкрита школа формування управлінців певного типу — апаратних адміністраторів глобалістського мислення, які дуже добре знають, як говорити про демократію, але часто дивно мовчать про українську національну суб’єктність.
Питання не в її етнічності як такій. Питання в тому, що орган, який має впливати на межі дозволеної інформаційної поведінки українців під час війни, очолює не людина з виразної української націєцентричної традиції, не публічний ідеолог українського суверенізму, не фігура, яка пройшла суспільну дискусію про свободу слова, а представниця апаратно-міжнародного середовища, вихована в логіці “інформаційного менеджменту”. Її ономастика — Анаїт Хоперія — лише підсвічує символіку цієї ситуації: це не українсько-слов’янська матриця, а кавказько-пострадянський і міжнародно-бюрократичний шар. Але головне не в імені. Головне в тому, що знову не українська націєцентрична логіка отримує право пояснювати українцям, що є правдою, а що — “дезінформацією”.
У побутовій політичній мові цей контур називають “соросятським” або лівацько-глобалістським. Можна сперечатися про терміни, але суть зрозуміла: це середовище, яке любить слова “стійкість”, “інклюзивність”, “доброчесність”, “модерація”, “боротьба з дезінформацією”, але в критичний момент дуже легко переходить від захисту суспільства до контролю над суспільством. Вони не забороняють думати. Вони пояснюють, як думати правильно. Вони не завжди прямо цензурують. Вони маркують. Вони не сперечаються по суті. Вони визначають, чи твоя позиція “безпечна”.
Саме тому ЦПД у нинішній логіці — не наш, тому, що цей орган не має чітких демократичних запобіжників і працює в системі влади, яка дедалі частіше плутає критику з “розгойдуванням”. У такій системі боротьба з фейками швидко стає боротьбою з незручними українцями.
ЦПД мав би бити по московських наративах. Натомість його словник уже б’є по українських публічних особах, які говорять про провали влади. Мав би захищати українців від брехні ворога. Натомість може стати інструментом захисту влади від українських питань. Мав би бути щитом. Але без контролю, апеляції, прозорості й відповідальності він ризикує стати фільтром.
Українцям не потрібен пастух думок. Українцям потрібна держава, яка захищає небо, воду, тепло, фронт, мову, свободу й правду. Якщо орган при РНБО хоче визначати, що є дезінформацією, він має сам бути максимально прозорим, підконтрольним і обмеженим законом. Інакше це не протидія московії. Це внутрішній механізм дисциплінування українського суспільства під час війни.
