Вже понад три роки нам нав’язують формулу: «початок широкомасштабного вторгнення».
Але це — спотворена формула, зручна для тих, хто хоче приховати правду. Вона не відповідає дійсності.
Насправді 24 лютого — це не початок. Це фінал. Це зірвана спецоперація, що мала завершитись без бою. Це був не день наступу, а день передачі. Урочистої, без опору, за протоколом: Путін — сюди, Україна — туди.
Все було підготовлено:
– влада — мовчазна,
– структури — паралізовані,
– народ — дезорієнтований,
– столиця — не озброєна.
Москва не йшла завойовувати Україну. Вона йшла прийняти те, що вже було підписано мовчки.
Малоросія: не ідея, а інструкція
Ми жили в ілюзії, що маємо державу. А нам готували інше — нову форму. Малоросію.
Не як перспективу, а як інструкцію:
– під контролем СБУ,
– під «гнучким» президентом,
– під безструктурним Кабміном,
– під парасолькою «технократів без голосу».
Не треба було ламати Україну. Її просто мали перейменувати — і продовжити керувати в іншому форматі. Росіяни йшли в Київ не на штурм, а на інсталяцію нової реальності.
Парадною колоною.
У святковій формі.
З пальним лише до Банкової.
А влада? Влада чекала.
Не було:
– мобілізації,
– евакуації,
– інструкцій для населення,
– оголошення воєнного стану до останнього вечора.
Було:
– мовчання,
– спостереження,
– очікування.
Очікування чого? Передачі. Передачі країни. Через «зовнішній шок», через «кризу», через «втрату управління», через нову форму «порятунку».
Зеленський, як телевізійна фігура, не був суб’єктом. Він був частиною сценарію. Його емоція — страх. Його стан — параліч. Його влада — у телефонах Банкової. Він не командував державою. Він готувався погодитись.
І все пішло не за планом. Один компонент зламався. Народ.
Розвідка РФ не врахувала, що Україна — ще не повністю розчинена. Що вона жива. Що є ті, хто не чекає наказу. Хто не зрадив. Хто вийшов з автоматом — без бронежилета, без зв’язку, без гарантій.
Сценарій капітуляції зірвав не уряд, не президент, не Генштаб. Його зірвав народ.
Не за планом Кремля — але й не за планом Банкової.
Війна почалась не 24-го. Вона почалась тоді, коли парадна колона зупинилась.
У перші години не було війни — була тільки тиша й розгубленість. Росіяни їхали на готову адміністрацію. Вони везли форму для параду. У Києві мали підписати, обійнятись, пообіцяти — і роз’їхатись.
Але коли вони побачили, що ніхто не здається, що ніхто не виходить із білим прапором, що народ почав спротив — без держави, — вони почали справжню війну.
Війна не була їхнім планом. Війна була їхньою поразкою.
Історія, яку хочуть стерти — сценарій, який реалізується знову
Нам хочуть нав’язати наратив героїчної влади, яка нібито повела країну в бій. Але правда в іншому:
– Ніхто не поніс відповідальності за провал готовності.
– Жоден міністр не був відсторонений, лише перетасований.
– Жодна посадова особа не пояснила, чому 23 лютого все було «під контролем».
Бо як тільки ми вголос скажемо, що влада була готова до здачі, а не до бою — розвалиться вся фальшива вертикаль героїзму.
Сьогодні цей сценарій реалізується тихо. Під виглядом:
– «єдності» без виборів,
– «стабільності» без підзвітності,
– «мобілізації» без демократії.
Малоросія, яку не вдалося запровадити парадом, запроваджують зараз — через закони, через силовиків, через розпуск антикорупційних структур, через вертикаль.
І ті, хто мав зустрічати Путіна на Хрещатику, сьогодні — розставляють людей у прокураторі, силових органах, уряді, парламенті, комітетах. Якщо ми знову не зірвемо цей сценарій — нас не потрібно буде окуповувати. Ми самі станемо їхнім проектом.
24 лютого — це день, коли народ не дозволив зрадити
Ми не дозволили. Але ті, хто готував капітуляцію — залишились. Вони не програли. Вони просто переодягнулись.
Сьогодні Московія будує заводи, контрактує станки, компоненти для довгої, виснажливої війни. Але це тільки один фронт. Другий — це внутрішнє розкладання України. Їм не вдається взяти нас зброєю — тому вони розраховують, що ми самі підпишемо капітуляцію. На новому Стамбулі. В обмін на «мир». У форматі «васала». З повним демонтажем української державності й ідентичності.
Битва не завершена. Вона — не про територію. Вона — про Республіку.
Справжня війна — це за форму нашої держави. За здатність народу бути джерелом влади. За вибори. За підзвітність. За самостійне майбутнє. За право не здатись.
Бо територія без свободи — це концтабір. Прапор без вибору — це вивіска. А Республіка — це коли народ вирішує, а не здається.
