Влітку 1989 року я приїхав до Приштини не тільки для того, щоб побачити Косово, але й для знайомства із лідером косовських албанців Ібрагімом Руговою.
Тепер уже важко пригадати, якою епізодичною й випадковою була інформація в часи відсутності інтернету, й тим більше за радянською «залізною завісою», навіть у роки перебудови. Масштаб особистості Ругови й необхідність познайомитися з ним я зрозумів тільки тому, що натрапив на його інтерв’ю словенському молодіжному часопису «Mladina» – Словенія тоді була чи не єдиною югославською республікою, яка могла дозволити собі розмову із дисидентом з Приштини.
Ругова, албанський літературознавець і голова Спілки письменників Косова, нагадав мені українських літераторів, які вже тоді готувалися створити Народний Рух – його перший зʼїзд відбудеться буквально за кілька тижнів після нашої зустрічі у Приштині. Ми гуляли по стадіону поруч із маленьким будиночком Спілки письменників, і Ругова розповідав, як він бачить майбутнє Косова й Албанії. Мені тоді ця розмова здавалася занадто романтичною. В Албанії ще панував жорстокий комуністичний режим. В Косові режим Мілошевича створив справжній апартеїд, розділив сербів і албанців невидимими кордонами. Впевненість Ругови у завтрашньому дні заворожувала.
Але ще більш дивовижною була віра цього елегантного чоловіка в неодмінній шийній хустці у силу ненасильницького спротиву. Ругова у відповідь на репресії Белграда створив у Косові справжню паралельну державу – зі своїми університетами, школами, лікарнями і навіть пологовими будинками. Проте Мілошевич цієї готовності лідера косовських албанців до незастосування сили не цінував. Ба більше, він навмисно провокував ситуацію, бо вважав, що конфронтація тільки посилює його владу.
Не дивно, що молоді албанці також вважали свого лідера романтиком і в ненасильницький опір не вірили – так виникла Армія визволення Косова і так виник Хашим Тачі, який у юності палко підтримував ідеї Ругови, але згодом у них розчарувався. Коли я знайомився із Руговою, Хашиму Тачі було стільки, скільки й мені – трішки більше двадцяти. А через десять років про нього буде говорити весь світ і Белград оголосить його головним воєнним злочинцем і терористом. Армією визволення Косова, УЧК (Ushtria Çlirimtare e Kosovës), сербські матері будуть лякати дітей – і при цьому уникати розмов про те, що робили з албанцями серби, тільки не бійці нелегальної армії, а абсолютно легальні військові й поліцейські.
Те, що такий виснажливий конфлікт, та ще й на маленькій території, не міг не призвести до воєнних злочинів з обох боків, як на мене, пояснювати не треба. Проте косовари, при всій їхній глибокій повазі до Ругови, назавжди запам’ятали, що саме Тачі вирішив захистити їх зі зброєю в руках. І на це сприйняття не вплинули конфлікти після проголошення незалежності Косова, коли Тачі – а він встиг побувати і прем’єром, і президентом нової держави – став активним учасником перманентних конфліктів у середовищі нової політичної еліти.
На відміну від лідерів боснійських сербів, яких знайшли тільки через багато років після оголошення звинувачень, політики Косова від міжнародного трибуналу не ховалися. Тачі навіть пішов у відставку з посади президента, щоб захищатися на цьому трибуналі. Але процес він програв – що викликало неймовірну лють у Косові. І це при тому, що до боротьби косовських албанців за виживання на Заході завжди ставилися співчутливо, а Тачі був партнером і улюбленцем провідних західних політиків.
Ругова – це відчувалося при спілкуванні з ним – ставився до косоварів як до своїх дітей. Тачі вважав, що його співвітчизники мають воювати разом із ним. Ругова палко прагнув захистити честь албанців і не забруднити їхніх рук кров’ю. Коли Мілошевич ухвалив рішення вигнати албанців з Косова, Ругова відправився до Белграда переконувати диктатора не робити цього фатального кроку. Це було ударом по репутації – але, здається, його цікавила не стільки власна репутація, скільки виживання нації. Тачі бачив шлях для цього виживання в опорі, у війні. А війна – завжди брудна справа. Звичайно, хотілося б перемагати лише так, як цього прагнув Ібрагім Ругова. Але коли тебе намагаються буквально стерти з землі, ти просто мусиш відповідати так, як Хашим Тачі.
Вирок колишньому командувачеві Армії визволення Косова нагадав мені долю ватажків українських визвольних змагань, прізвищами яких інші матері досі лякають дітей. Але це не тільки досвід минулого, це ще й питання нашого з вами майбутнього: чи не будуть ті, хто нам допомагає сьогодні, засуджувати наших героїв завтра?
