Колоніалізм XXI століття: тепер усе можна організувати значно - через міжнародні інвестиційні фонди, державні концесії, кредитні зобов'язання, політичних посередників, технологічні корпорації та місцеві владні угруповання, готові обмінювати економічну самостійність своїх країн на інвестиційні потоки й міжнародну прихильність. Народові залишають гімн, герб, вибори та урочисті промови про суверенітет. А найважливіші рішення щодо землі, ресурсів, державних активів і майбутніх доходів дедалі частіше ухвалюють у вузькому колі осіб, до якого сам народ не має доступу.
Цю модель я називаю державою на умовах концесії. Формально вона залишається республікою, але фактично ризикує перетворитися на територію узгодження інтересів міжнародного капіталу й місцевих політичних кланів. І найвиразніше сьогодні цей механізм простежується на прикладі Албанії та України — двох країн із різною історією, але схожими інституційними вразливостями.
Подивімося на Албанію, де багаторічне правління прем'єра Еді Рами супроводжується дедалі гострішими конфліктами навколо корупції, землі, міжнародних інвестицій і суспільного майбутнього. Американський фонд Affinity Partners, заснований Джаредом Кушнером, зятем Дональда Трампа, отримав можливість реалізувати масштабні курортні проєкти на албанському узбережжі. Через компанію Atlantic Incubation Partners LLC просувається проєкт на острові Сазан — колишньому військовому об'єкті біля входу до Адріатичного моря — із заявленим обсягом інвестицій приблизно 1,4 мільярда євро. Наприкінці грудня 2024 року комітет стратегічних інвестицій під головуванням Рами погодив відповідний статус, а участь держави передбачено через Albanian Investment Corporation.
Усе виглядає як звичайна історія залучення великого капіталу, аж доки не починаєш досліджувати, як саме виникли ці домовленості. Ще 2021 року Кушнер познайомився з Еді Рамою під час подорожі Адріатикою на яхті в колі британського фінансиста Натаніеля Ротшильда. У балканському інвестиційному напрямі також фігурує Річард Гренелл — колишній американський дипломатичний представник у регіоні та політичний соратник Трампа. Фінансову основу Affinity Partners забезпечили великі вкладення суверенних фондів країн Перської затоки, зокрема два мільярди доларів саудівського Public Investment Fund. Отже, перед нами не просто приватний підприємець із хорошою бізнес-ідеєю, а перетин американських політичних контактів, близькосхідних державних грошей і спеціальних рішень балканського уряду.
А тепер подивімося на інший бік цієї інвестиційної історії. Поблизу Звернеця місцеві родини оскаржують права на землю, пов'язану з курортною забудовою. Частину майнових проблем ці люди успадкували ще від комуністичного режиму. Албанська спеціалізована антикорупційна прокуратура SPAK розслідує можливе підроблення документів щодо земель, проданих підприємцем Артуром Шеху. Сам підприємець відкидає звинувачення, а причетності Кушнера до можливого підроблення не встановлено. Проте суспільна проблема значно ширша за відповідальність окремого продавця.
Який разючий державний пріоритет: власним громадянам десятиліттями не можуть остаточно відновити порушені комуністами майнові права, зате для міжнародного мільярдера знаходять прискорені інвестиційні процедури.
У лютому 2024 року парламент Албанії ухвалив закон №21/2024, який змінив правила використання охоронюваних природних територій. Екологічні організації виступили проти послаблення обмежень для курортної забудови. Паралельно діє закон №55/2015 про стратегічні інвестиції, що забезпечує великим проєктам особливі адміністративні можливості. У звіті за 2025 рік Європейська комісія прямо звернула увагу на непрозорість окремих інвестиційних процедур, ризики фаворитизму та недостатність конкуренції. І ось у цьому полягає справжня політична небезпека: закон, який повинен однаково захищати громадян, стає інструментом особливого доступу для тих, хто має достатньо капіталу й політичних контактів.
Показово, що подібний конфлікт виник і в Сербії, де Affinity Partners планувала забудову території колишнього Генерального штабу югославської армії в Белграді, пошкодженого ударами НАТО 1999 року. Після суспільного спротиву, скандалу навколо охоронного статусу пам'ятки та кримінальних проваджень щодо дій сербських посадовців компанія наприкінці 2025 року оголосила про відмову від проєкту. Це нагадування про те, що навіть впливові міжнародні інвестори не можуть вважати історичну пам'ять і державну власність безумовно доступними для комерційного переоблаштування.
Тепер перенесімося до України, де залежність від міжнародного фінансування набула значно гострішого характеру через російську агресію. 30 квітня 2025 року Юлія Свириденко та американський міністр фінансів Скотт Бессент підписали угоду про створення спільного Інвестиційного фонду відбудови. Американську сторону представляє U.S. International Development Finance Corporation — DFC. За погодженою конструкцією Україна спрямовує до фонду половину визначених майбутніх рентних і ліцензійних надходжень від нових та окремих раніше неосвоєних дозволів на користування надрами. При цьому управління фондом передбачає участь обох держав, а прибутки протягом першого десятиліття мають реінвестуватися в Україну.
Фінансові права на частину майбутніх ресурсних доходів уже стали предметом міжнародної домовленості. І тому я ставлю питання про економічний результат: хто фінансуватиме розроблення родовищ, контролюватиме технології, отримуватиме продукцію, володітиме переробними підприємствами та накопичуватиме прибутки? Україні потрібна власна промислова сила, а не почесне місце постачальника сировини у виробничих ланцюгах інших держав.
А далі фінансова частина цієї транснаціональної архітектури. У 2021 році уряд Албанії обрав Rothschild & Co консультантом з управління державним боргом. У 2024 році ця міжнародна фінансова група консультувала Україну під час реструктуризації зовнішніх боргових зобов'язань приблизно на 20,5 мільярда доларів. Реструктуризація зменшила найближче боргове навантаження України, однак водночас показала, наскільки стратегічні державні фінансові рішення залежать від вузького міжнародного ринку професійних посередників.
Особливо показова історія українського «Сенс Банку». У липні 2023 року держава націоналізувала колишній «Альфа-Банк Україна», отримавши повний контроль над системно важливою фінансовою установою. А 20 жовтня 2026 року Міністерство фінансів, «Сенс Банк» і британська N. M. Rothschild & Sons Limited підписали договір, за яким міжнародний консультант разом із FinPoint готуватиме банк до приватизації. Саме вони проводитимуть фінансовий аналіз, братимуть участь у визначенні стартової ціни, шукатимуть покупців і супроводжуватимуть майбутній конкурс. За тим самим механізмом готують до продажу «Укргазбанк». Тобто міжнародна фінансова група, яка консультувала український уряд щодо державного боргу, тепер залучена до підготовки продажу двох державних банків. І я ставлю цілком предметне запитання: чому під час війни Україна вирішила готувати ці активи до приватизації, скільки отримає держава, кому вони дістануться та хто перевірятиме оцінку їхньої вартості? Адже банківська система — це не просто пакети акцій. Це кредитування підприємств, заощадження громадян, фінансування відбудови й одна з основ економічного суверенітету.
Отже, одна міжнародна фінансова група присутня в документах щодо албанського державного боргу, української реструктуризації та підготовки продажу двох українських банків. Це не робить консультанта власником держави, але вимагає особливої відкритості умов його роботи. Хто визначає оцінку активів? Хто отримує право купівлі? Як перевіряють конфлікти інтересів і наскільки суспільство здатне контролювати результат? Приватизація під час війни — не технічна операція, яку можна пояснити одним повідомленням міністерства.
Не менш показовим є проникнення міжнародних технологічних і оборонних компаній у функціонування державних інституцій. У квітні 2025 року албанська державна компанія KAYO уклала меморандум з ізраїльським оборонним концерном Elbit Systems щодо відновлення авіаційної академії у Вльорі. У жовтні 2026 року міністр закордонних справ Албанії Феріт Ходжа та його ізраїльський колега Гідеон Саар підписали рамкову угоду, яка охоплює безпеку, кіберзахист, технології, енергетику, водні ресурси, медицину, освіту й економіку.
Україна також має правоохоронну та безпекову співпрацю з Ізраїлем. У вересні 2026 року Національна поліція офіційно повідомила про участь сімнадцяти ізраїльських поліцейських у спільному патрулюванні під час паломництва в Умані. Це не передання суверенної юрисдикції, але цілком достатня підстава вимагати відкритого визначення повноважень іноземного персоналу, правил доступу до інформації та відповідальності за можливі порушення. Міжнародне співробітництво у сфері безпеки повинно бути підзвітним українському праву, а не лише домовленостям між відомствами.
Однак справжній прорив у можливостях державного контролю відбувається через цифрові технології. У грудні 2025 року албанське МВС уклало багаторічний контракт із компанією Presight щодо створення системи Smart City у двадцяти містах і двадцяти восьми прикордонних пунктах. Проєкт передбачає широке застосування камер, сенсорів, централізованих інформаційних потоків та інструментів аналізу в реальному часі. Presight належить до еміратської технологічної групи G42, у яку Microsoft оголосила інвестицію на 1,5 мільярда доларів.
В Україні американська Palantir Technologies забезпечує технологічну основу платформи GRIT, створеної українськими розробниками для визначення пріоритетів гуманітарного розмінування. Система об'єднує понад сто наборів даних із 26 джерел, зокрема інформацію про землекористування, інфраструктуру, економічну активність та населення громад.
Обидва приклади демонструють нову реальність: державні рішення дедалі більше залежать від інформаційних платформ, технологічних підрядників та алгоритмів, які пересічний громадянин не здатен самостійно перевірити.
Техноавторитаризм починається там, де державна машина дедалі докладніше бачить людину, а сама людина дедалі гірше бачить механізми державної влади. Колись чиновник вимагав довідку, печатку й особисту присутність. Сьогодні він може використовувати дані з кількох реєстрів, запускати автоматизоване обмеження та пояснювати наслідки фразою «так визначила система». Але за кожною системою залишаються посадовці, правила доступу, розробники й особи, які визначили критерії її роботи. Програмне забезпечення не може бути притулком від юридичної відповідальності.
Особливо небезпечна комбінація виникає там, де складні цифрові інструменти накладаються на слабкі суди, політично залежні контрольні органи та закриті державні закупівлі. У такій конструкції технології можуть робити управління швидшим, не роблячи його справедливішим. Автоматизоване свавілля залишається свавіллям, навіть коли його виконують без черги й паперових документів.
А для кого відбувається вся ця модернізація?
Албанія роками втрачає населення через еміграцію. Україна переживає величезні людські втрати, руйнування виробництва й масове переселення через російську війну. У громадах скорочується кількість молодих родин, закриваються підприємства, змінюється освітня та медична мережа. Саме тут формується проблема, яку я вважаю визначальною для майбутнього української нації. Коли громада одночасно втрачає школу, доступну медицину, місцевого роботодавця та молоді сім'ї, зникають умови відтворення наступного покоління. Чиновник назве закриття школи оптимізацією, лікарні — реорганізацією, економічний відтік — ринковим процесом, а міграцію — свободою пересування. Але для конкретного поселення результат може виявитися один: жити тут дедалі важче, народжувати й виховувати дітей — також, а відновлювати господарську діяльність уже нікому.
Держава може демонструвати інвестиційне зростання, водночас втрачаючи людей, для яких це зростання нібито призначалося.
У цьому і є найбільша небезпека союзу транснаціонального капіталу з місцевими владними кланами. Одним потрібні ресурси, контракти, фінансові доходи, інфраструктура та доступ до ринків. Іншим — інвестиційні потоки, міжнародна підтримка, престиж і можливість контролювати розподіл державних можливостей. Їхні інтереси можуть збігатися без будь-якого єдиного таємного центру управління. І саме така буденна сумісність інтересів буває небезпечнішою за найекзотичніші теорії змови.
Бо відповідальність тоді розмивається. Уряд посилається на інвестора, інвестор — на законні рішення уряду, консультант — на свій обмежений мандат, технологічна компанія — на технічне завдання замовника. А громадянин залишається сам на сам із наслідками рішень, до ухвалення яких його фактично не допустили.
Мене цікавить, кому президент служить, за яких умов отримує доступ до ресурсів, хто контролює його діяльність і яку частину створеного багатства успадкує місцеве суспільство.
Україні потрібні міжнародні партнери, фінансування, передові технології та нові промислові інвестиції. Але після кожної такої угоди наша держава повинна ставати економічно самостійнішою, інженерно сильнішою, здатною забезпечувати власну оборону й розвивати незалежних українських виробників.
Інакше за мільярдними контрактами ми можемо не помітити найважливішої втрати — здатності українського народу залишатися господарем результатів власної праці.
Албанія та Україна не повинні перетворитися на туристичні, сировинні й цифрові придатки транснаціонального капіталу. Суверенітет — це не тільки державний кордон і національний прапор. Це реальна можливість суспільства визначати, кому належатимуть підприємства, хто розпоряджатиметься надрами, на яких умовах працюватимуть іноземні корпорації та що залишиться дітям після нинішніх урядів.
Колонія нового століття цілком може мати власний парламент, президента, національну валюту й найсучасніші електронні сервіси. Її справжня ознака — народові залишають громадянство, але віддаляють його від права визначати економічне майбутнє власної країни.
Найважливіше питання вже не в тому, скільки іноземних мільярдів зайшло в економіку, а в тому, скільки власної свободи, виробничої сили та національного багатства після цього залишилося людям
