Україна дедалі виразніше розколюється на два суспільства. Одне — воює, виробляє, платить податки, відновлює зруйноване, утримує економіку й щодня доводить державі власну корисність. Друге — розпоряджається результатами цієї праці, встановлює обов'язки для першого й послідовно закріплює за собою особливі правила життя. Так формується новий становий лад, де обсяг прав, гарантій і захисту визначається не громадянством, а місцем людини в державній ієрархії. В Україні виростає кастова система, а разом із нею — адміністративний апартеїд привілеїв.
Чергове підтвердження ми отримали 23 жовтня, коли уряд Корецького оголосив про перегляд бронювання працівників оборонної промисловості та енергетики. Спочатку пропонували скоротити граничну квоту зі 100% до 85%, та після опору виробників зупинилися на проєктних 95%. Для збереження повного бронювання підприємствам пропонують додаткове погодження через Координаційний центр або виконання майбутнього мобілізаційного зобов'язання — регулярне добровільне направлення частини власних працівників до війська. Цей механізм уряд збирається розробити до 1 грудня. Ось така формула «державної турботи» про промисловість: щоб зберегти людей, спочатку віддай людей; щоб продовжити виробництво, отримай дозвіл тих, хто нічого не виробляє.
У цьому рішенні проявилася вся хвороба нашого управління. Чиновник сприймає підприємство як набір штатних одиниць, які можна скорочувати відсотками. Його не цікавить, що один технолог тримає виробничу лінію, один інженер забезпечує роботу складного обладнання, а один досвідчений енергетик є незамінним під час відновлення електропостачання. Я понад десятиліття працюю з медичними й інженерними проєктами й знаю, скільки коштує втрата такого фахівця. Верстат можна придбати, цех відбудувати, технологію освоїти. Людський досвід неможливо надрукувати на державному бланку.
Та справжній зміст цієї політики відкривається, коли порівняти становище українського виробника зі становищем державної верхівки. Чинний порядок бронювання передбачає повне бронювання військовозобов'язаних держслужбовців категорії «А», штатних працівників визначених патронатних служб і керівників обласних та районних адміністрацій. Для багатьох інших державних органів діє квота 50% із можливістю її перевищення. Окремі професійні винятки закріплено безпосередньо законом. Водночас працівник оборонного заводу, який виготовляє озброєння для фронту, мусить залежати від мінливих критеріїв критичності, нових квот та чергового чиновницького погодження.
Ось так і народжуються касти. Одним — захист за посадою. Іншим — захист лише після доведення власної необхідності. Одним — гарантоване місце в державній системі. Іншим — постійна загроза втратити можливість працювати.
І це далеко не лише питання мобілізації. 15 жовтня Кабмін ухвалив постанову № 1281 про окремий порядок медичного обслуговування прокурорів та членів їхніх сімей, який має запрацювати з 1 січня 2027 року. Послуги в державних закладах охорони здоров'я оплачуватимуться через систему прокуратури. Отже, держава продовжує відтворювати спеціальні механізми медичного забезпечення для обраних посадових груп. У країні, де звичайні громадяни збирають пожертви на лікування військових, купують обладнання лікарням і часто власним коштом долають наслідки руйнування медичної інфраструктури, сама посада знову стає підставою для особливого бюджетного захисту.
Ще красномовніші дані Пенсійного фонду станом на 1 жовтня 2026 року. Середня пенсія українця — 7 287,81 гривні. Середнє щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці — 114 899,63 гривні, майже у 15,8 раза більше. Такі виплати одержують 4 048 колишніх суддів. Два громадяни однієї держави, один бюджет, одна війна — і разюче різна вартість старості, встановлена законом. Причому суддівське довічне утримання автоматично перераховується залежно від винагороди чинних суддів. Для мільйонів інших українців навіть елементарне збереження купівельної спроможності пенсії перетворюється на щорічну боротьбу з інфляцією.
Кастова система не виникає за один день. Вона виростає з тисяч нормативних винятків, які поступово перетворюють державну посаду на джерело особистої соціальної переваги. Спочатку — особливі умови бронювання, потім — спеціальне медичне забезпечення, окреме пенсійне утримання, підвищені гарантії, власні процедури й механізми захисту. Зрештою утворюється замкнений прошарок, представники якого мають більше можливостей ухвалювати правила для суспільства й дедалі менше причин відчувати наслідки цих правил на собі.
Найнебезпечніше, що така нерівність відтворює сама себе. Адміністративний апарат визначає, кому належить бронювання; він же встановлює критерії критичності; він контролює їх виконання й вирішує, хто заслуговує на виняток. Підприємець створює робочі місця, сплачує податки, виробляє зброю, забезпечує електроенергію, а потім мусить доводити чиновникові, що має право зберегти людей, без яких виконання цих завдань неможливе. Той, хто створює державі спроможність, стає прохачем. Той, хто живе з її адміністрування, стає розпорядником дозволів.
Особливо промовистою є історія нового Координаційного центру. НАЗК уже виявило в попередньому проєкті корупціогенні чинники, пов'язані з нечіткими процедурами та недостатньою правовою визначеністю. Однак замість усунення зайвих адміністративних бар'єрів уряд наполягає на новому механізмі погоджень. Це закономірність кастового управління: кожна проблема суспільства стає приводом розширити повноваження апарату, а кожне нове повноваження посилює залежність громадянина від посадовця.
Саме так формується адміністративний апартеїд — система різних правових режимів для тих, хто управляє, і тих, ким управляють. Рівність проголошується в Конституції, але щоденне життя дедалі більше визначається статусом, відомством, посадою та доступом до механізмів ухвалення рішень. Для одних закон створює переваги, для інших — обов'язки. Для одних бюджет передбачає особливий захист, для інших — чергове посилення вимог. Для одних держава є джерелом гарантій, для інших — нескінченним випробуванням на корисність.
Ця конструкція є смертельно небезпечною під час війни. Українське військо потребує поповнення, ротацій, лікування й відновлення. Але воно так само потребує боєприпасів, дронів, техніки, електроенергії, транспорту, медицини й податків. Держава, яка послаблює виробничий тил заради гарних мобілізаційних показників, підриває власну оборонну основу. А держава, яка водночас оберігає особливий статус управлінської верхівки, руйнує ще й суспільну довіру до справедливості спільного обов'язку.
Саму тому я вже запропонував переглянути професійні винятки та встановити для військовозобов'язаного цивільного персоналу державного, місцевого й правоохоронного апарату єдину граничну квоту бронювання 50% із перебудовою надлишкових адміністративних функцій. Починати потрібно з ліквідації дублюючих структур, посадової надмірності та необґрунтованих переваг. Інакше всі розмови про єдність суспільства залишаться урочистим прикриттям держави, яка дедалі помітніше ділить українців на категорії за ступенем наближеності до влади.
Можливо, чиновництву справді час організувати постійний суботник на відновленні країни. Хоча б для того, щоб управлінці на власні очі побачили справжню ціну праці інженера, енергетика, будівельника чи ремонтника. Бо український виробник уже виконує свою частину суспільного договору: працює під обстрілами, відновлює зруйноване, забезпечує армію та платить податки. Йому не потрібна нова ієрархія наглядачів. Йому потрібні стабільні правила й держава, яка не перетворює підприємництво на безкінечне випрошування дозволів.
Українство не може бути фундаментом для нової спадкової чи посадової аристократії, яка живе за особливим кодексом коштом власного народу. Республіка починається там, де державна посада означає передусім відповідальність, а не вищий суспільний ранг.
Нинішня тенденція веде нас у протилежний бік — до закритої адміністративної касти, оточеної правовими, матеріальними й соціальними привілеями. До держави, де громадянин дедалі частіше виступає безправним постачальником ресурсів, а чиновник — розпорядником цих ресурсів. До суспільства, в якому економічно незалежного українця поступово перетворюють на залежного прохача.
Це і є зародження апартеїду привілеїв. Не проголошеного окремим законним актом, а складеного з сотень постанов, винятків, квот і відомчих гарантій.
І якщо цю систему не зупинити, ми ризикуємо отримати державу, в якій одні українці нестимуть тягар війни, економіки й відбудови, а інші — користуватимуться ексклюзивними правами, розпоряджаючись результатами їхньої праці.
Україна потребує боєздатної армії та міцної економіки, а не захищеної від мобілізації адміністративної аристократії. Нам потрібна Республіка рівноправних громадян, а не корпорація привілейованих посадовців
