Традиційна щорічна декада антиукраїнської істерії досягає свого піку у Польщі.
Я не планував писати на цю тему, бо це не моя сфера, спеціалістів вистачає. Але так сталося, що актуального багато. І місяць тому я мав нагоду поспілкуватися з представниками, так би мовити, цинічно-прагматичної когорти в польській експертній спільноті. Це надзвичайно адекватні люди, з глибоким розумінням спільних інтересів України та Польщі. Бо за родом своєї роботи вони займаються прикладними проблемами.
З дозволу, поділюся планом їхньої логіки, який описує контекст подій і видається мені цікавим.
Вихідна позиція:
1. Переозброєння польської армії та фінансування значної частини оборонних потреб Польщі здійснюється за рахунок дельти в економіці, яку створили українці в Польщі. Це чиста математика. Якби не було українців, не було б і таких ресурсів. З 2023 року українці є одною з головних рушійних сил та нетто-донорів польської економіки.
2. З демографічної точки зору Польща перебуває у складній ситуації. Народжуваність знизилася на 10% порівняно з минулим роком, а індекс народжуваності знизився на 30% порівняно з 2020 роком і коливається на рівні 1,02-1,05. Поляки не розмножуються, але й не особливо раді мігрантам. Єдині мігранти, яких поляки готові прийняти в промислових кількостях – це українці.
3. З огляду на це, за оцінкою вищезгаданих співрозмовників, у польському правлячому класі (політичному класі), серед академічних та громадських лідерів вже існує критична маса усвідомлення того, що українці в Польщі (для Польщі) є стратегічним активом. А відносини з Україною знаходяться у списку головних пріоритетів, на рівні відносин з Німеччиною.
Але тут настає сувора реальність, яка характеризується прискореним розривом між стратегічними цілями країни та тактичними потребами польських борців за владу.
4. В інтересах Польщі – стабілізувати українців, що вже перебувають у країні, особливо – економічно активних і в дітородному віці (сімей з дітьми), а також створити умови для їх подальшого припливу та успішної інтеграції.
При цьому політичний клас стурбований практичним завданням утримання (завоювання) влади. З низкою нюансів. Розгортається конкуренція за «спадщину Качинського». Також травневі вибори показали, що у польському суспільстві зростає запит на нові сили, які перекроять електоральне поле по всьому спектру.
За твердженням самих поляків, в Україні переоцінюють здатність польської еліти до раціонального судження та стратегування. Якщо ви э можливість ударитися головою в штангу, її рідко втрачають.
Одним із найвужчих місць та труднопереборних перешкод є негативне сприйняття ідеї польсько-української рівності у публічній сфері. У особистих стосунках, в індивідуальних контактах та на рівні невеликих груп це не відіграє ролі, навіть у бізнесі поляки готові бути «під» українцями. Але як тільки цей момент набуває суспільно-політичного звучання, все змінюється.
Рівність стає публічно “проблемною” історією, поляки повинні бути хоч трохи «згори», навіть якщо це імітація.
5. Оскільки поляки в масі не надто задоволені станом речей, є тривожність, політики почали застосовувати дешевий та дієвий метод перемикання уваги – сублімацію антиукраїнської риторики. Правилом гарного тону та методом самоствердження стає вираження скепсису та претензій до України (українців) з будь-якого приводу. Чим радісно користується Росія.
Оскільки це не вимагає особливих зусиль, але й не вирішує жодних проблем, градус істерики поступово зростає. Що явно конфліктує зі стратегічним завданням нарощування ефективності українців як стратегічного активу.
6. На даний момент є неформальний консенсус: українці у Польщі повинні мати всі можливості для соціально-економічного креативу, почуватися досить захищеними, щоб не прагнути їхати, але при цьому залишатися політично безправними.
Якийсь час така модель була (і поки що залишається) цілком життєздатною. Наприклад, поляки розмивають формальності для економічної інтеграції українців через лояльне відкриття банківських рахунків, через вхід до бізнесу. Привози гроші, живи, зміцнюй Польщу, тільки знай своє місце і не висовуйся.
До 2022 року мігрантів з України, які намагалися повністю інтегруватися, було порівняно небагато (тисячі). Заробітчанам (сотні тисяч) було не до жиру, вони не прагнули качати права та готові були погодитися на обмеження в обмін на заробіток.
Після 2022 р. поляки зіткнулися з українцями іншого роду – людьми середнього та високого за польськими мірками статків, які рятувалися від війни. І цим людям також було не до питань рівності. Вони намагалися здобути новий старт. І що характерно – у багатьох тисяч це вийшло. Що частково є подразником для поляків, які не звикли бачити таких українців масово. І легко вірять у нариси “українці жують за наш рахунок”, хоча все навпаки.
Час минув. Хтось повернувся до України чи переміщається між двома країнами, хтось поїхав до Німеччини. Однак у Польщі утворилася якась стійка маса під мільйон українців, щодо яких потрібне якесь довгострокове бачення.
Об’єктивно зараз левовій частці українців у Польщі досить комфортно та безпечно. Але у динаміці все може змінитися. З одного боку є тенденція до погіршення атмосфери внаслідок політичних спекуляцій. З іншого боку, ті, хто живе за рахунок допомоги і вписався у польські реалії, тобто вийшов із категорії вкрай уразливих, рано чи пізно або буде мотивовано висувати/підтримувати суспільно-політичні вимоги, або шукатиме можливість виїхати у разі ігнорування. Добре, що за дієздатних українців є конкуренція.
І ось тут ми підходимо до системотворчого питання – надання польського громадянства та політичних прав українським переселенцям. Тобто, забезпечення формальної рівності.
7. Якщо рухатися в інерційному сценарії, то через один політичний цикл у Польщі може миттєво з’явитися близько півмільйона нових виборців з-поміж українців. Грубо кажучи, наступного після двох гіпотетичних термінів Кароля Навроцького президента Польщі може бути обрано голосами українців. За умови, що українці стануть стійкою електоральною групою із виявленими інтересами та груповою ідентичністю.
Наразі такої електоральної групи не існує (вона така ж умовна в електоральному сенсі, як “блондини” чи “виборці вагою 78 кг”). У неї немає навіть мінімального набору тем, що об’єднують. Українців у Польщі не поєднують питання мови та церкви. Українці у Польщі не мають єдиної думки щодо «волинської трагедії», «бандерівців» та інших складних питань історії. Якщо люди зважилися на переїзд з метою залишитись, то й ставлення до української державності у них досить пухке.
Єдиний явний запит – безпека та вільне переміщення з/в Україну для підтримки контактів. Немає єдності – виключено спільні акції де-факто безправних людей та озвучення вимог до Польщі на користь України.
Тому лобовий підхід: якщо дійде до надання українцям громадянства, то треба діяти через поділ на групи за інтересами, зберігаючи ядро соціально-економічних якорів. Наприклад, коли українці південного та лівобережного походження стикатимуться з претензіями за «Волинь», можна буде вказувати пальчиком: так, це по суті не до вас, але це через тих ваших родичів – або відмежуйтеся, або терпіть. А до вас – інші претензії…
Однак цинічно-прагматичні поляки вважають таку позицію недостатньо сильною. Бо сьогодні загальної ідентичності та потягу до групової суб’єктності немає, а завтра хтось цим вірусом інфікує. Тому що конструктивні ідеї часто б’ють деструктивні. На самоплив тут пускати не можна, багато ірраціонального.
Причому вказані поляки сумніваються у здатності української держави до гри такого роду. Але вони вірять, що об’єднувати українців у Польщі здатні… росіяни (з підривними цілями) та… німці (!).
8. Треба зробити відступ із приводу німців.
Особи, які оцінюють реальність не емоційно, а фактично, вже викинули червоні прапорці ризиків безпеки для Польщі, які створює нова Німеччина.
Німеччина успішно завершила масштабну політико-психологічну операцію, внаслідок якої де-факто переглянуто контекст Другої світової війни. Гітлерівський і сталінський режими зрівняли за рівнем гидоти та загальної вини за розв’язання війни, а для країн Центрально-Східної Європи саме Москва стала головним джерелом зла. Тут путін дуже допоміг.
Через що превентивно детабуйовані та розблоковані абсолютно всі процеси, які Берлін вважатиме для себе важливими. Аж до ядерної зброї. Ремілітаризація Німеччини публічно артикулюється як бажаний для Європи процес. Навіть Дональд Туск змушений озвучувати цю тезу. Через кілька років ФРН стане значним військовим суб’єктом, враховуючи німецьку цілеспрямованість та послідовність.
Це багато що змінює. Особливо в новому турбулентному світі з досвідом ковіда, де раптово виявилося, що кожен сам за себе. І на тлі політичного зсуву у ФРН.
Спеціально навчені люди у Польщі змушені оцінювати ризики безпеки, які потенційно несе оновлений військовий потенціал ФРН. Але, крім оборонних параметрів, важливим є психологічний ефект: прямим наслідком детабуювання Німеччини стане те, що німці перестануть терпляче зносити девіації польських політиків (а-ля вимоги репарацій за ДСВ).
Прагматики серед поляків вважають, що німці відповідатимуть. І можуть перейти до проактивних дій. У тому числі – на «українському» порядку. Набір ходів тут дуже великий, багато з них спочатку не мають антипольського характеру. Але у сумі може скластися тривожна мозаїка.
Наприклад, поляки спостерігають, що у Німеччині є (і будуть) проблеми із нарощуванням чисельності армії. Ну, не сприймають німці Бундесвер як привабливу траєкторію. При цьому в Німеччині понад мільйон українців знайшли притулок, у тому числі – сім’ї діючих військовослужбовців.
У разі при/зупинення війни та відкриття кордонів ФРН може реалізувати програму цільової імміграції для українських військових, яким запропонують возз’єднатися з сім’ями (тим більше, якщо сім’ї вже влаштовані) та пакет умов в обмін на службу в армії. Німці уб’ють одразу цілу череду зайців. Вони отримають лояльних громадян та готових до сучасної війни солдатів. Скільки їх буде? Інтуїтивно – десятки тисяч.
9. Повертаючись до внутрішнього контексту. В ідеальній ситуації польські партії могли б домовитися уникати кристалізації повістки для українців. Але у питаннях боротьби за владу ніхто нікому не повірить. Якась сила може спробувати зіграти на важливих для українців темах, щоб зібрати голоси.
І ось тут розпочинаються сценарії. Якщо відкинути катастрофічний (Росія нападе та громить Польщу, наприклад), то виникає поле дискусій, як політично впорядкувати українців, зберігши їх у Польщі.
Можна створити фейкову «українську» партію-жупел із радикально-ідіотською програмою, від якої самі українці кидатимуться.
Можна грати у терміни та критерії надання громадянства, щоб рознести за часом, додаючи щороку порівняно невеликі групи нових виборців та політично їх перетравлюючи.
Можна на запобігання затаврувати найбільш ризикові для Варшави аспекти ідентичності, запропонувавши комфортну пропольську політичну ідентичність для українців. І т.д. …
10. Я не готовий прогнозувати, які аспекти цієї логіки будуть сприйняті і стануть частиною прикладних заходів. Залежить від динаміки політичного процесу у Польщі, ситуації в Україні та багато чого ще. Але факт у тому, що є голови, які про це гадають. Думають про те, як надійно привласнити наших громадян.
Що мене найбільше вразило і стало своєрідним інсайтом. На прикладі Польщі яскраво виявляються лінії різниці між різними групами українців. Коли первинним завданням стає інтеграція в іншу (в даному випадку – польську) реальність, зникають прояви лояльності до України, які не вкоренилися, а залишилися формальними.
Немає вимоги лояльності до державної мови – і одразу спільність розпадається. Немає загальної історичної картинки в голові – її легко роздробити та наповнити чужими смислами, навіть якщо мова одна.
Це дико наочний індикатор, що гуманітарні політики всередині України потребують корекції. Посилення формальних вимог перестає працювати. Звільнення від нього після перетину кордону сприймається з полегшенням масою людей. Це нетривіальна ситуація.
Беззастережний розгром Росії зняв би геть ці проблеми. Просто бути українцем було б популярним. Як навесні-восени 2022 року. Зараз – об’єктивно не так. Найкращий спосіб осмислення та пріоритезації завдань – через бюджетний процес, який у самому розпалі. Прагматиків не здолати самообманом.
Що найбільше сподобалося – це близька мені думка про еволюцію у бік українсько-польсько-білоруської конфедерації. Не завдання роками – це завдання покоління. Бо належить не лише розігнути деструктивні польські скріпи, не лише захистити українську державність та зберегти народ, а й допомогти білорусам зберегтися як нація. Я вже писав, що абсолютно логічний хід з боку РФ – це поглинання білорусів, щойно зникне потреба у проксі-державі. Путін про це говорить прямим текстом, кожен із його послідовників рухатиметься в цій же логіці.
Сподіваюся, що польські прагматики утримають у рамках польських мракобісів. Тим більше вже здійснено унікальні ходи зі зближення, яких раніше не було…
