Відмова від святкування 9 травня — це не емоційна реакція на війну. Це — акт історичного самовизначення. Це спроба розірвати 70-річне програмування, у якому пам’ять про війну використовувалася як інструмент підкорення. Відмова від цього дня — не зрада предків, а їх реабілітація в нашій уяві, очищеній від радянських конструкцій.
У радянській версії 9 травня — це день “великої перемоги”. Але кого над ким? І якою ціною? Радянський Союз не переміг зло — він просто змінив одного диктатора на іншого. Українці не звільнились — вони просто знову опинилися в ланцюгах.
Мільйони українців, які загинули на фронтах, у таборах, під час депортацій чи “розкуркулень”, були втиснуті у чужу схему. Вони мали бути “радянськими героями”, а не українськими жертвами. Їхня пам’ять була реквізована, їхні імена — переписані, їхній досвід — підпорядкований міфу.
9 травня — це не день вшанування. Це день фальсифікації пам’яті.
Це день, у який мільйони людей щороку змушували аплодувати сталінському генералісимусу, забуваючи про Голодомор. Це день, коли не згадували 1939-й, бо тоді СРСР і Гітлер були союзниками. Це день, коли не говорили про УПА, бо “не вклалася в канон”. Це день, коли в дітей відбирали право на критичне мислення, перетворюючи війну на мультфільм, а смерть — на декорацію.
У цій парадній естетиці не було місця для внутрішнього сумніву. Вона виключала дискусію. І саме тому вона була такою ефективною: 9 травня стало радянським Великоднем — священним днем замість рефлексії, обрядом замість аналізу.
Українська відмова — це вихід із цієї тоталітарної капсули. Це повернення до європейської традиції, в якій 8 травня — день завершення катастрофи, а не її сакралізації. Це повернення до позиції втрат та заплаченої ціни, а не співучасника. Це визнання, що ми не були “молодшими братами”, а поневоленим народом, який вижив попри дві диктатури — нацистську й радянську.
Це — право на власну пам’ять. А отже, й на власне майбутнє.
Відмова від 9 травня — це не про те, кого згадувати. Це про те, в якій мові й з яких цінностей формувати пам’ять. Бо пам’ять — це завжди вибір. Вибір між ідентичністю і наслідуванням. Між правдою і зручним міфом. Між свободою і програмованим ритуалом.
Сьогодні в Україні триває не просто війна. Триває відкрите зіткнення між двома моделями пам’яті:
• одна — колоніальна, імперська, сконструйована з мілітарного глянцю, де нація — це “гарматне м’ясо перемоги”;
• друга — постгеноцидна, національна, рефлексивна, де нація — це спільнота, що пам’ятає всіх своїх мертвих і більше не хоче нових.
Тому ми не святкуємо. Ми пам’ятаємо — і відновлюємо свою ідентичність. Не як частину чогось “великого і єдиного”, а як націю, що пройшла через пекло ХХ століття і має повне право більше ніколи не повертатися до нього — ні в камуфляжі, ні в стрічці, ні в пісні.
