Мова йтиме про укладення нового суспільного договору.
Модна фішка в українському інформпросторі. Вимріяна панацея в побудові українського суспільства майбутнього. А заразом і в досягненні перемоги.
Щоразу, як чую про нагальну необхідність "переукладення" суспільного договору, виникає запитання: а власне хто і з ким має його переукладати? Хто має бути суб'єктами домовленості?
Пропозицій від політологів - безліч.
Це і договір між владою та опозицією, і між владою і народом. Дехто впевнений, що йдеться про угоду між трьома гілками влади, або між політичними елітами.
В останній рік президенства Порошенка його команда запропонувала стратегію "Україна - 2020", яка передбачала укладення "троїстого" суспільного договору - між владою, бізнесом і громадянським суспільством.
Тобто, геть усе дуже заплутано.
Щоб прояснити суть, звернімося до джерел.
Французький філософ ХVIII ст. Жан-Жак Руссо
у праці "Про Суспільний договір, або Принципи політичного Права" пише отаку цікаву річ:
"Суспільний договір - це договір із самим собою, договір людини як громадянина із собою, як із приватною особою."
...Договір із самим собою? Як це?
Спробуймо розібратися.
Для Руссо (та й для його колег тих часів - Гобса і Локка) піччю, від якої слід танцювати, була ідея про так зване "природне право".
В українській Вікіпедії про нього пишеться: "Кожна людина має невід'ємне право на життя, волю, гідність, на користування дарами природи з моменту народження". І далі: "Природні права не обмежені нічим та ніким."
Джон Локк називає три ключових елементи такого права: право на життя, на свободу на власність.
Це - права, про які ми завжди охоче просторікуємо, безперервно боремося за них і обурюємось, коли держава на них зазіхає.
Однак, це далеко не повний перелік "природних прав".
Томас Гоббс наприклад, знаходить ще одне, яке залишилося в нас тавром "матінки - природи".
Це, вважає Гоббс, "право будь-якої людини використовувати власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя".
Тобто, вважає британський філософ, "у природному стані всі ми маємо право на все", «навіть на життя всякої іншої людини».
Що і приводить людство до стану безперервної війни " усіх з усіма".
Руссо формулює це трохи інакше.
Природне право, пише він, - це "необмежене право на все те, до чого людина прагне і чого може досягти", і це - абсолютна "свобода дій для досягнення цієї мети".
Підсумуємо. За Гоббсом і Руссо, ми маємо природне право не зупинятися ні перед чим у прагненні власного блага і можемо вбити кожного заради збереження власного життя (наприклад, зарізати і пограбувати перехожого, а на знайдені в його кишенях гроші купити гамбургер - аби не померти з голоду.)
Отже "природне право" - це право сильного, безжального, підступного егоїста. І воно не таке вже й "невід'ємне". І не таке вже "необмежуване"...
І гасло "Свобода - то наша релігія" при погляді з певного кута зору вже має не такий безневинний вигляд.
Томас Гоббс не бачив у природі людини нічого доброго.
А інструментом, який покликаний "виправити" це егоїстичне створіння, на його думку, є держава - такий собі біблійний Левіафан. Який один тільки й здатен силоміць зупинити "війну всіх проти всіх".
Суспільний договір же тільки й потрібен, аби вдячні піддані принесли на блюдечку права суверена цьому всесильному Левіафану - в особі мудрого, але вимогливого монарха.
Але ж ми на такий " суспільний договір" не підписувалися! Ми прагнемо "народовладдя"!
От Жан-Жак Руссо і пише про те, що це значить, коли сувереном виступає сам народ. Той самий, який складається з громадян.
У цьому разі громадянин бере весь тягар суверенітету на себе.
А отже, людина в республіці має одразу два статуси.
Кожен, як приватна особа "прагне абсолютної свободи і повного обсягу природних прав", але "водночас зобов'язаний обмежувати ці свободи і права" ( в тому числі обмежувати власні права і свободи) як повноважний представник держави.
Кожен, пише Руссо, є громадянином, бо є сувереном влади, але й водночас підданим, бо підкоряється законам держави".
Для упорядкування відносин самого з собою у двох іпостасях і потрібен суспільний договір (чи то "пакт", як називає його Руссо).
"Народ, пише філософ, укладає угоду із самим собою, як суверен з приватними особами.
При тому, "укладаючи суспільний пакт, людина втрачає природну свободу і необмежене право на все, що для неї потрібне. Здобуває ж вона громадянську свободу і громадянські права на все, чим володіє."
І далі:
"Бо спонука, спричинена самим лише твоїм жаданням, — це рабство, а покірність законові, який ти власноруч поставив над собою, — свобода."
"Суспільний пакт - це завжди втрата частки приватного блага і приватної свободи задля суспільного блага. Намагання побудувати державу виключно з благом для себе, як приватної особи супроводжується скороченеям блага і свободи для інших, що призводить до повернення до природних законів і права сильного".
Прагнучи користуватися правами громадянина, не виконуючи обов'язка підданного людина руйнує державу, пише Руссо.
* * *
Отут ми й маємо спитати самих себе: а готовий я укласти новий суспільний договір із самим собою?
Договір в якому кожен з нас - не приватна особа, свободі якої заважають утиски влади, ТЦК, поліції, податкової, суддів і таке інше, -- а громадянин, який готовий "утиснути себе" у правах і свободах заради спільного блага? В якому громадянин є одночасно й підданим, який слухняно підкорятиметься цьому утиску?
Чи готовий кожен з нас бути Левіафаном для самого себе? Уроборосом, який ухопив себе самого за хвіст?
Щоб, якщо й кричати "Ганьба!", то самому собі, і вимагати відставки самого себе (з високої посади громадянина) і писати на самого себе публічні доноси у Фейсбук. І відчувати себе і царем і хробаком одночасно...
Якщо вже переписувати суспільний договір, то саме так.
