Mосковити здавна ставилися до українців із ненавистю.
Це не просто сусіди, з якими траплялись конфлікти, — це багатовіковий страх перед свободою українця, його впертістю, його бажанням жити по-своєму, без чужого царя чи московського начальства. Найбільше їх злить, що українці — не такі, як вони. І в різні часи ця ненависть виливалася в справжні криваві трагедії.
Козацькі часи — різанина в Батурині.
Це сталося восени 1708 року. Гетьман Іван Мазепа вирішив не йти більше в покорі перед московським царем петром І і перейшов на бік шведів. У відповідь московити під командуванням меншикова напали на Батурин, тодішню гетьманську столицю. Вони пообіцяли мешканцям, що не чіпатимуть їх, якщо здадуть місто, але збрехали. Коли місто впало, почалося справжнє винищення. Вbивали всіх — жінок, дітей, старих. Людей кололи списами, рубали шаблями, топили у воді. Все місто перетворилося на суцільну братську могилу. Загинуло тисячі. Це була показова розправа — щоб інші гетьмани й думати не сміли про незалежність.
Радянська влада — Голодомор 1932–1933 років.
Радянська влада, вже в 20-му столітті, вирішила зламати українське село — опору української ідентичності. московські керівники, зокрема сталін, наказали забирати у селян все — зерно, їжу, худобу. Села оточували загонами НКВД, щоб ніхто не міг утекти чи винести хоч жменю зерна. Людей морили голодом свідомо. Голод був не через неврожай, а через те, що влада так захотіла. В результаті — мільйони мертвих. Люди вмирали на вулицях, у своїх хатах, цілими родинами. Дехто навіть доходив до канібалізму. Це був цілеспрямований терор — зламати дух українців, щоб вони не думали про самостійність, щоб забули, хто вони.
Сьогодення — зовсім недавно.
Весна 2022 року, місто Буча під Києвом. Коли українські війська вибили звідти росіян, весь світ побачив, що ті там наробили. На вулицях — розстріляні беззбройні люди зі зв’язаними руками, тіла з ознаками катувань, зґвалтовані жінки, зниклі діти. Вbивали просто за українську мову, за синьо-жовту стрічку, за те, що ти не злякався й дивився їм у вічі. І знову — як і в Батурині, як і під час Голодомору — це був страх і ненависть до українського.
Ще одна річ, яка завжди була притаманна московській армії — використання чужих народів як гарматного м’яса. І тоді, і тепер вони кидають на передову не москвичів, а бурятів, калмиків, дагестанців. Вони не рахують цих людей за своїх — просто користуються ними, бо шкода «руcскіх». Ті ж буряти вbивали й ґвалтували в Бучі, бо їм сказали, що йдуть рятувати «своїх», а натомість потрапили в чужу країну, де їх ненавидять і знищують.
Українці й московити — це зовсім різні народи. Українці хочуть бути вільними, жити по совісті, мати вибір.
А московити звикли, що їм усе вирішує цар, що головне — не виступати, не висовуватись, терпіти.
Українці ніколи не мали царя, а московити ніколи не знали свободи.
І це — головна причина ненависті: вони не можуть змиритися з тим, що ми інші.
Не гірші — просто інші.
І за це нас знову і знову хочуть знищити. Але нічого в них не вийшло — ні в Батурині, ні під час Голодомору, ні в Бучі.
І тепер не вийде, дуже сподіваюсь...Але, якби ж не ЗЕлена влада...
