"Через нестачу особового складу українське командування виділяє на оборону малих населених пунктів по 5-10 осіб, тоді як наступають на них російські загони чисельністю до 50 солдатів."
Взяла з ТГ журналіста Цаплієнко. Це стається паралельно з нашими відпустками, кабачками та боксом. Комусь ці факти не б'ють так сильно по свідомості, а хтось замислиться. Поставити себе на місце тих 5-10 майже неможливо, коли особисто не пройшов їх шлях - не бачив їх очима в приціл вдесятеро переважаючого противника. Не падав від виснаження після кожної "відпустки" на нуль. Не стикався з черговим приливом депресняку. Не втрачав щось незриме, з чимось не прощався. І з кимось.
Тим не менш війна мала би бути найголовнішою справою КОЖНОГО - але вона такою не є. Бо затягнулася так, що він втомився чекати, коли "це все" скінчиться. І певного розвороту вже не буде, якщо ті самі 5-10 раптом не закінчаться повністю, і на тих позиціях не з'являться ті самі 50. Під Польшею, наприклад.
