— Діду, а чи всі наші люди, яких татари забирали в ясир, гинули в рабстві на галерах? — Грицько з важким зітханням подивився на Олексу, розгортаючи вуглинки в багатті. — Чи міг українець у Криму або в самому Стамбулі вижити, завести родину й жити як звичайна людина?
Олекса випустив з люльки сизий клубок диму, поправив вус і мовив:
— Це дуже непроста й гірка правда, малий. Доля невільників була різною, і далеко не кожен закінчував життя на куті галери чи під батогом на плантації. Османська імперія та Кримське ханство були влаштовані не так, як європейські чи московські рабовласницькі землі. Рабство там часто мало тимчасовий і дуже особливий характер.
Перші роки для бранця справді були суцільним пеклом: ринок невільників у Кафі чи Стамбулі, кайдани, важка праця й приниження. Проте за османсько-мусульманськими законами господар не мав права тримати раба вічно. Зазвичай через п’ять–сім років сумлінної праці або після смерті власника невільника відпускали на волю. Чимало бранців підписували угоду — «катабу», за якою вони відпрацьовували визначений термін або сплачували викуп зі своїх заробітків і ставали вільними людьми.
Отримавши волю, колишній полонений ставав повноправним жителем імперії — «раєю». Наші люди, які відзначалися працьовитістю та кмітливістю, осідали в Бахчисараї, Кафі, Гезлеві, а чимало добиралися й до самого Константинополя. Вони ставали вправними ремісниками, гончарами, кушнірами, будівничими, купцями й навіть дрібними урядовцями. У Бахчисараї та інших містах існували цілі квартали, де жили звільнені бранці. Вони мали право купувати будинки, землю, вести торгівлю та платити звичайні податки до султанської чи ханської скарбниці.
Що ж до родини, то вільний або навіть дещо заможний бранець міг одружитися. Вони брали шлюб як із місцевими дівчатами, так і з такими ж дівчатами-бранками з України. У Кафі та Стамбулі існували міцні громади, де у сім'ях зберігали рідну мову, звичаї й навіть передавали дітям пам'ять про далеку Батьківщину.
Найскладнішим було питання віри. Османські закони не змушували невільників силою міняти віру, адже християни платили спеціальний податок. Багато українців залишалися вірними православ'ю до кінця днів. У Константинополі та кримських містах вільно діяли християнські храми й монастирі, де полонені знаходили розраду. Проте ті, хто вирішував прийняти іслам, отримували миттєві привілеї: їх часто одразу звільняли з рабства, знімали більшість податків і відкривали шлях до кар'єри. Наші земляки, прийнявши іслам, нерідко ставали заможними купцями, чиновниками або капітанами, а хлопчики, взяті за системою «девшірме», ставали яничарами чи навіть візирями.
Звісно, це життя не було солодким. Постійний туга за рідним порогом, дніпровськими кручами та батьківською хатою пекла душу. Багато хто, навіть надбавши майно та статки в Стамбулі чи Криму, віддавав усе накопичене козакам або чужим купцям, аби тільки передати звістку додому або таємно втекти на Запорожжя.
— Бачиш, Грицю, — підсумував Олекса, дивившись у зоряне небо. — Українська душа виживала навіть у самому серці ворожої імперії. Наші люди вміли піднятися з кайданів, здобути волю, побудувати дім і зберегти своє людське обличчя там, де інші розбивалися об розпач.
