Особливо зараз, коли питання нашого виживання все більше залежить від того, наскільки ми вміємо переконувати.
Трамп не хотів війни. Це була послідовна позиція. Його політика — уникати нових воєн, не втягувати Сполучені Штати у черговий зовнішньополітичний конфлікт.
Він розумів, що удар по Ірану — це не демонстрація сили, а вхід у складну гру з непередбачуваними наслідками:
— Військова ескалація в регіоні,
— Напруження відносин з Росією і Китаєм,
— Ризики для американських союзників.
І все ж… Ізраїлю вдалося переконати Вашингтон.
Не лише аргументами.
Не лише через дипломатичні канали.
Це була складна, багаторівнева робота — в медіа, в політичних колах, через європейських союзників.
І їм вдалося змінити рамку.
Іран перестав виглядати як “одна з проблем”.
Його вдалося показати як екзистенційну загрозу для західного світу.
Загрозу, яку потрібно зупинити ще до того, як вона стане незворотною.
І тоді, навіть попри власні політичні переконання, Трамп вступив у конфлікт, який сам вважав небажаним.
Це — надзвичайно цінний прецедент для України.
Наша ситуація дуже подібна.
Росія — така ж екзистенційна загроза.
Не лише для нас. Для Європи, для США, для всього світу, де ще щось означають кордони, суверенітет і право на існування.
Наше завдання — не в тому, щоб просити когось “воювати за нас”.
Ми самі боремося, і робимо це гідно.
Наше завдання — переконати, що Росія — не просто проблема України.
Росія — це Іран, але ближче. І з більшим арсеналом. І з меншими гальмами.
Так, Трамп не вступить у війну проти ядерної держави. І ми цього не вимагаємо.
Але аналогом удару 2025 року може стати масований удар по російській економіці.
— Повне закриття лазівок в санкціях.
— Контроль над постачанням критичних товарів через треті країни.
— Фінансовий тиск на тих, хто досі торгує з Москвою, сподіваючись, що “все вляжеться”.
Ізраїль зміг мобілізувати Захід навколо власної загрози.
Ми теж повинні це зробити.
Це не про емоції. Це про тверезу стратегію.
І вона нам потрібна — як ніколи раніше.
