Коли не працюють засновані на цінностях інститути і не шануються укладені в імʼя цінностей угоди, міжнародні відносини відкочуються до «заводських налаштувань».
Коли важить сила. Сила має кілька вимірів:
- військова, коли можна вирішити питання війною;
- економічна, коли рішення можна купити;
- дипломатична, коли за допомогою союзів і взаємовигідних домовленостей, які шануються через інтереси, захищається своє і вирішуються задачі;
- технологічна, коли передові рішення дозволяють досягати більшого меншими ресурсами;
- інформаційно-психологічна, коли можна впливати на уми і серця…
Можна вправлятися у новітніх теоріях, додаючи інші виміри. Однак у будь-якому разі вони переплетені між собою. Можливості на кожному з них підтримують інші, а слабкості - послаблюють.
Все це наче зрозуміло - як підхід. Але країни з наче значним потенціалом часто пасуть задніх, або й навіть стають жертвою вправніших агресорів. Натомість чимало «середняків» на старті перетворились у лідерів.
Різниця - в майстерності управління. Бо мало мати ресурси - треба вміти ними управляти. Бачити перспективу. Помічати можливості. Діяти розсудливо. А головне - підпорядковувати все це інтересам країни сьогодні і завтра, а не швидкоминучим спокусам збагачення чи аплодисментів.
Промова премʼєр Канади Марка Карні на Давосі стала своєрідним маніфестом такого підходу з боку, за його ж висловом «середньої» країни. Він зарахував до цієї категорії Канаду, та до неї належить і Україна. Надто велика, щоб «просто бути», не збуджуючи нічиїх загарбницьких апетитів. І надто маленька, щоб самій диктувати свою волю.
У Карні маніфест вийшов цілком у дусі моєї улюбленої «протестантської етики і духу капіталізму» Макса Вебера. Працюй ударно - житимеш гарно. Канада подвоїла військовий бюджет, спрощує вкладення інвестицій, будує багатосторонні проекти співробітництва під досягнення конкретних цілей… Хто дбає, той має.
Хочемо вижити і перемогти - вертаємось до базових цінностей.
Цікаво, що Трамп більшу частину промови теж вихвалявся успіхами США. Хоч його країна - і без того лідер, однак велику увагу приділено базису (хоча, заради справедливості, економіка зростала і за «попередників», яких він традиційно поганив).
Володимир Зеленський обрав іншу ноту. Образи і повчання Європи. Ми, мовляв, воюємо, а ви, а ви, а ви…
Це звучало приємно для багатьох в Україні. Тим більше, що медіа-підтанцьовка тут же кинулась змагатись у славословʼї: від «вождя» від Мосейчук до «воєнного і духовного лідера Європи» від Корчинського (так, і цей сплив; скажіть хтось Зеленському, що брати такого на борт - не до добра; спитайте чи в Тимошенко, чи в януковича…)
Однак у старому новому світі красота пози має бути добре прорахованою приправою, а не головною метою. Запальна промова-виклик має право на існування, якщо вона - частина стратегії. А стратегія - це сплановане використання ресурсів для досягнення мети.
Метою було «розбурхати» Європу? Ображена реакція фон дер Ляєн із нагадуванням про всю надану допомогу, обурення європейських політиків невдячністю і хамством Зеленського показують: слів для розбурхання мало.
Talk the talk, but work the work, як сказав би новоназваний кумир Зеленського Трамп. Бо яке таке обурення ти собі дозволяєш, коли в тебе щодня вкриваються чергові «шлюзи» (Watergate, символ політичного скандалу, дослівно означає «шлюз»; символічно, однак).
Не вскривши гнійників, не вичистивши погань у енергетиці, оборонці, безпеці, митниці, будівництві, …, - які в біса повчання, яке лідерство в Європі?
Мусиш, як Карні, мати змогу предʼявити зроблене. Але можеш лише знову і знову кивати на героїзм Армії, яка тримає фронт не завдяки, а всупереч. А чому забезпечення викликає лише непристойні епітети?..
Без роботи над помилками, реального єднання всіх ресурсів і можливостей суспільства, викидання на смітник «схемок і «двушечок на москву» - повчання лише зашкодять.
Тоді що це було? Просто сплеск емоцій на внутрішню аудиторію, щоб чародійством замастити очі від споглядання справжніх причин, чому Україна виявилась неготовою до масових обстрілів і морозів - як до того до вторгнення, а до того - до пандемії?..
Це так, він «завжди про це думає», як персонаж відомого анекдоту. Але чи це точно все?
… зважаючи на динаміку подій, може бути інша мотивація в такої поведінки. Світова преса пише, що путін ще в Анкоріджі виставив здачу Донбачу своєю «невідкличною умовою». І для Трампа (та й інших союзників) постає дилема: або змушувати путіна відмовитись від цієї вимоги, або змусити Зеленського прийняти її.
Перше - складно: санкції, тиск, захоплення танкерів, збиття безпілотників, арешт активів, боротьба з гібридними вибриками кремля та його агентури, протидія популістам, щедро підгодовуваним путіним, тощо і тощо.
Друге - несправедливо. Ті ж світові медіа констатують, що це - антиконституційно, і не підтримується абсолютною більшістю українців.
Але раз уже світ відмовляється від принципів, то «проблеми індіанців шерифа не турбують», якщо вже брати термінологію Мосейчук.
Тож у світі Real Politik уникнути ролі жертви, за рахунок якої всі помиряються, можна лише завдяки дуже вправній роботі і маневруванню. Роботі у підтримці армії (зброєю, грошима, технологіями, людьми), у захисті і «опірності» громад, - і маневруванню в зовнішній політиці (до чого закликав Карні, що майстерно робив Порошенко).
На цьому тлі кидатись на європейських союзників, тим більше упереддень переговорів із США і рф - на які з якогось дива погодився їхати без Європи - щонайменш недалекоглядно.
Але і це може мати пояснення - хоч і дещо конспірологічне.
Є підозра, що чимало людей у оточенні Зеленського і готові були б відмахнутися від Донбасу - аби могли «втюхати» це країні і так чи йнак зберегтись при владі. Принаймні, коментарі деяких діячів часів перемовин у Стамбулі в 2022 створюють таке відчуття. До речі, директиви Зеленського на ті перемовини так і не оприлюднені досі…
Тож чи не вийде так, що в Еміратах нашій делегації зроблять пропозицію, від якої вона не зможе відмовитись?
Тоді перед владою постане завдання пояснити українцям, чому «зрада» - це «перемога», і кращого не буде. Тоді демонстративна образа на Європу і сервільність перед Трампом можуть виглядати частиною картинки, яку намагатимуться впарити українському суспільству.
Мовляв, одні союзники нас зрадили, інші не допомагали, ми бідні-нещасні, нема виходу… зате ми принесли мир.
Чи реально це?
Думаю, не зараз.
Бо зараз росія вважає, що може досягти більшого. Переговори почнуться з загальників, тим часом рашисти завдадуть чергового масового удару… буде період претензій до них…
… і так до наступного разу.
Але в такій динаміці найважливіше, куди іде рівнодіюча сил: вгору чи вниз. Якщо не вирішувати внутрішніх проблем, вона вестиме таки донизу, аж до капітуляції.
Цей шлях для більшості українців неприйнятний. Тож єдина альтернатива - змусити владу до внутрішніх змін. А для того має змінитись її природа. Рано чи пізно це станеться - головне, щоб не надто пізно.
—
На ілюстрації: так бачить рецепт виживання у темні часи нейромережа.
Світ повертається до звичної «війни всіх проти всіх», егоїстичних інтересів, цинічних дій - звичного хаосу.
Щоб вижити і мати успіх, Україна повинна стати сильною, ефективною, подолати корупцію, мати велику мотивовану армію, передову науку і розвинену економіку (ІТ, робототехніку, військовий комплекс, агровиробництво) - і взаємовигідні союзи, які підсилюють через спільний інтерес…
Саме цим, а не власним збереженням, мала б займатись влада
