Якщо людина вирішила йти у велику політику, щоб зам’яти історії з своїми корупційними справами, то вона вже не перед чим не зупиняється. Бо є мета.
Саме тому і скандальний ексзаступник Генерального прокурора України, відсторонений від обов'язків на час розслідування, а згодом звільнений із посади, Дмитро Вербицький продовжує своє велике надування громадськості Одеси, вдаючи з себе «мецената», «благодійника» та «нову політичну зірку» в одній особі. Поки Національне антикорупційне бюро «розслідує» його корупційні справи у Києві, фігурант днями в Одесі, присвячену Дню захисту дітей - «Обійми - ти не один». А що робить, якщо довгі руки українського правосуддя з тобою, чомусь, обійматися не хочуть.
Президент Володимир Зеленський, звісно, з 1 червня на 20 листопада, але Вербицького вже було не зупинити. Тим більше, що все було заплановано заздалегідь. Чи корупційні гроші «палять» кишені, чи нову сукню Христини Ільницької треба було вигуляти, але екс-прокурора було вже не зупинити . Головне, щоб громадськість за цими всіма акціями не забувала, звідки Вербицький взяв гроші на всю цю благодійність. І НАБУ не давала це зробити. А ще варто пам'ятати, що Вербицький такий не один. І всі вони хочуть не назавжди «тихесенько піти в ліс», а ставши владою зам’яти свої справи.
Це не просто історія одного злодійкуватого прокурора. Це - дзеркало системи, в якій навіть після гучних розслідувань і прямих доказів підозрюваний може дозволити собі політичне повернення і «волонтерське очищення». Історія Вербицького - чергова ілюстрація паралічу інституцій.
Знайомство суспільства з маєтками і автопарком Дмитра Вербицького почалося не з декларацій, а з розслідувань. Ще у 2024 році проєкт «Схеми» з’ясував: ексзаступник генпрокурора живе в будинку в котеджному містечку «Коник», який придбав його племінник за дорученням - на 80% дешевше ринкової ціни. Поруч - розкішний котедж на ім’я Христини Ільницької, співмешканки Вербицького, з Porsche Macan у дворі.
За підрахунками НАЗК, загальний обсяг необґрунтованих активів сягає щонайменше 29 мільйонів гривень. І це лише те, що вдалося встановити через формальні джерела: квартира на першій лінії в Аланії, вілла в Одесі, кілька Lexus, готівка, криптовалюта. Пояснень щодо походження цього майна у деклараціях не було. А в публічних заявах - лише натяки на «подарунки», «довіру» і «минуле яхтове життя Ільницької».
Окремо агентство вказувало на серйозні фінансові розбіжності: витрати родини Вербицького на кілька мільйонів гривень перевищували сукупний задекларований дохід. За банківськими транзакціями встановлено: впродовж року він витратив щонайменше 2,4 мільйона гривень невідомого походження. А частину коштів переводили через рахунки родичів та цивільної дружини, уникаючи прямої прив’язки до фігуранта.
Ще одна показова деталь — транспорт. Автомобілі преміум-класу (Lexus ES, Lexus NX, Porsche Macan), зареєстровані не на Вербицького, а на Ільницьку. Таку «делікатну» схему власності експерти НАЗК вважають класичним інструментом маскування активів. Те саме стосується й вілли в Одесі, записаної на родичів.
У декларації за 2023 рік були виявлені недостовірні або неповні дані, які, за словами юристів, можуть підпадати під ознаки службового підроблення (ст. 366 КК України). Водночас досі немає жодної інформації про вручення підозри. А от це вже системне явище. Можна нагадати, як Генпрокуратура, в якій працював Вербицький, не давала підозру і одеському нардепу зі «слуг народу» Дмитруку, поки тот не втік за кордон. І досі не озвучена підозра ще одному нардепу-слузі Куницькому, якій теж втік і проходить по тій самій справі, що і Дмитрук. Так от, про підозру Вербицькому нічого не чутно.
Цікаво спостерігати процес трансформації. У 2025 році Вербицький офіційно очолив благодійний фонд «Країна добра», перейменований зі старої структури «КД». Поруч - Христина Ільницька. Фонд активно роздає продуктові пакети пенсіонерам, проводить публічні заходи, фіксується на фото із символікою партії «Батьківщина». Все це - частина «відбілювання», яке виглядає занадто професійно, щоб бути випадковим. А ще це класична технологія політичного «грічкосійства».
Своє повернення в політику він оформив через призначення головою Хаджибейського райосередку «Батьківщини» в Одесі. Цей партійний статус надає йому індульгенцію: саме в Одесі, за словами активістів, прокурор користується захистом однопартійців, зокрема і завдяки політичному зв’язку з головою НАБУ Семеном Кривоносом, який у минулому також був пов’язаний із БЮТ І навіть був підсудним у справі про підкуп виборців в інтересах… «Батьківщини». Суд тожі визнав, що Кривонос дійсно вчинив злочин, систематично передавав гроші для підкупу виборців. Тож, не чужий Кривонос їм.
А НАБУ дійсно не хоче «обійматися» з Вербицьким. Відкрито кримінальне провадження. Є висновки НАЗК. Є десятки публікацій у пресі. Але немає підозри. Немає допитів. Немає арештів. Судове засідання 1 травня - захист не з’явився, Вербицький тим паче. Бюро зразка 2015 року перетворилося на тінь самого себе.
Навіть попри відсутність складних офшорних механізмів злочину, НАБУ демонструє повну бездіяльність. Йдеться про класичну історію з купівлею майна «в борг», активами на підставних осіб і неспівмірними витратами. Усе це легко перевірити, йдеться про відкриту нерухомість в Україні й Туреччині, рухи по банківських картках, транспорт - не криптовалюти чи панамські офшори.
Журналіст Сергій Лямець відкрито, що НАБУ цілеспрямовано «оберігає» Вербицького від правосуддя. За його словами, у Бюро ухвалено негласне рішення «не турбувати» колишніх прокурорів, які зберегли вплив і мають політичну «кришу». Історія з Вербицьким - не виняток, а правило.
Справа Дмитра Вербицького - це хрестоматійний приклад того, як зневіра в державу починається з безкарності. Коли журналісти та громадськість розкладають усі факти, а держава мовчить. Коли зловживання довірою виборців і статусом прокурора не тягнуть навіть на вручення підозри. І коли в обмін на лояльність і політичні «правильні знайомства» можна з комфортом перекваліфікуватися з фігуранта на філантропа.
Це не просто персональна трагедія антикорупційної боротьби — це симптом, який свідчить про недієздатність ключових органів. Якщо ми хочемо реформ, то маємо почати з простого: довести до кінця хоча б одну гучну справу. І справа Вербицького — чудовий кандидат.
Питання залишається тим самим: не «чи», а «коли» ми побачимо нарешті прізвище Вербицького не лише в соцмережах, а й у реєстрі судових вироків? Чи він і далі буде надувати собі імідж благодійника, користуючись короткою пам’яттю громадян.
