Передісторія
У серпні Кабінет Міністрів подав законопроєкт, який передбачає кримінальну відповідальність — до трьох років тюрми — за незаконний перетин державного кордону під час воєнного стану. Авторство підписане Свириденко, однак усім очевидно: йдеться не про «технічну ініціативу», а про черговий крок системи, що послідовно замінює діалог із суспільством на батіг.
Закон подається під соусом «боротьби з ухилянтами» й «захисту мобілізаційного ресурсу». Насправді ж це не про армію і не про перемогу. Бо жодна тюрма не дасть Збройним силам транспорту, безпілотників чи артилерії. Жоден ув’язнений не замінить розкрадені мільярди й провалені оборонні закупівлі.
Кому це вигідно?
По-перше, силовим структурам. Криміналізація незаконного перетину створює нове поле для «заробітків»: хабарі на кордоні стають ще дорожчими, а страх перед тюрмою перетворюється на ринок корупційних послуг.
По-друге, політичній верхівці. Умовний «жорсткий закон» дає їм можливість показати електорату: «ми тримаємо дисципліну», хоча насправді це лише театральна декорація замість реформи оборони.
По-третє, міжнародним донорам. Демонстрація «суворості» зручна для того, щоб у Вашингтоні чи Брюсселі сказати: «дивіться, ми контролюємо ситуацію», і випросити черговий транш.
Чому це не про мобілізацію?
Бо мобілізація — це не тільки кількість людей у базі даних. Це довіра суспільства, справедливість розподілу обов’язків і впевненість, що держава не зрадить на фронті. Тюрма за кордон не додає жодного дрона, не купує жодного броніка, не готує жодного офіцера. Це лише зміцнює стіну між владою і людьми.
Мобілізація має ґрунтуватися на спільній відповідальності, а не на примусі через страх. А цей закон саме про страх. Він не вирішує проблеми війни, він її тільки поглиблює, бо забирає у людей останній залишок віри у справедливість.
Держава проти людини
34 роки незалежності українська влада послідовно показувала: реформи — для чиновників, не для громадян. Закони — для комфорту еліти, а не для добробуту суспільства.
Військові залишаються без транспорту й тепловізорів, бо гроші розчиняються у схемах. Пенсіонери виживають на копійки, бо бюджет обслуговує боргові інтереси, а не людей. Підприємці гинуть у тиску податківців, митників і силовиків.
І тепер — новий акт цієї абсурдної драми. Замість того щоб реформувати армію, зламати корупцію, створити систему довіри, держава відгороджується від громадян залізними ґратами.
Висновок
Закон має бути не інструментом страху, а дороговказом справедливості. Коли ж влада перетворює його на кийок, вона відрізає себе від власного народу. І тоді замість спільної боротьби виходить війна держави проти своїх громадян.
Тюрма за кордон — це не про мобілізацію і не про оборону. Це спроба підмінити відсутність реформ показною жорсткістю, прикрити власну слабкість гратами. Такий закон не додає сили фронту, він лише множить прірву між владою і людьми.
Країну не врятує страх. Її рятує лише довіра, рівність у тягарі війни та відчуття, що держава — це ми, а не вони. І якщо влада знову робить вибір на користь репресії замість співвідповідальності, вона не зміцнює Україну, а знову відтворює стару колоніальну модель: наглядач і підлеглий.
Україна виживе тільки тоді, коли перестане будувати для своїх громадян в’язниці й почне будувати з ними майбутнє.
