Хєрова історія. Сім'я виїхала, дочекались його у відпустку і скоріше за все дружина «викрутила» руки шантажуючи дітьми.
Мабуть після того, як прийняла рішення не повертатись в Україну ніколи.
Бо так мости спалювати, це треба вміти.
Вижити на Кринках або в Бахмуті, отримати фах, безпечне місце служби (заборона на перевод з інструкторських посад в піхоту існує), авторитет та певне визнання, гарний колектив, перспективи розвитку і от так от.
І тут два питання в мене. Як має вчинити командир в подальшому з урахуванням цього досвіду? Не відпускати людей до сімей? Це не чесно. Адже є випадки, коли люди по два роки не могли з бойових частин піти у відпустку і тільки після переводу в НЦ, змогли реалізувати відпустку. Щоб побачити сім'ю. Щоб побачити тих, заради кого пішли воювати.
І друге питання, мені абсолютно не зрозуміле. Але воно скоріше за все до дружин, які вмовляють своїх чоловіків залишитись.
Діти виростуть, запитають що батько робив під час війни. Що відповідати чоловіку, який вийшов живим з жорстких боїв, а потім от так от на останній безпечній дистанції не зміг пояснити дружині ситуацію? Не зміг переконати. І втік. Коли йому нічого не загрожувало.
А що далі? Країни Балтії, дуже гарно розуміють Україну і підтримують в спротиві рф. Бо завтра вже можуть бути в стані війни.
І їх теж чекає примусова мобілізація. То яке відношення в країні Балтії буде до тих хто втік зі служби не повернувшись з відпустки?
Стан нелегала? Тремтіти в очікуванні депортації?
Дуже хєрова історія. І простих відповідей не бачу
І окремо до жіночок (матусь та дружин), які виїхали і в безпеці ставлять ультиматуми, спекулюючи дітьми і шлюбом. Діло ваше, але ви вбиваєте набагато більше ніж рятуєте. Ви руйнуєте минуле, сучасне і майбутнє. Можливо на покоління.
Він колись пожалкує. Він воював за вас, він вбивав за вас, він вижив за вас. І все це ви просто обнулили. Таке не пробачається. Діло часу коли рвоне різьбу. Вибачте.
Дуже сумно, насправді. Ми такого не заслуговуємо.
