Чи знали ви, що старовинний Львів – місто Лева – бачив не лише український, а й польський націоналізм у його найрадикальніших проявах? Так, історія Львова та всього Західного краю України вкрита тінями польських орлів, які іноді були не меншими екстремістами, ніж ті, кого вони самі таврували "нацистами".
Передісторія: національні амбіції в місті Лева
Львів – місто, яке поляки називали Lwów, а українці гордо кликали місто Лева, завжди був яблуком розбрату між народами. Ще за Австро-Угорської імперії це був центр, де зіткнулися два національні проєкти – польський та український. Поляки бачили у Львові форпост своєї культури на сході, "завжди вірне" польське місто, оплот цивілізації серед "диких окраїн". Українці ж пам’ятали княжі часи й мріяли про власну державність, у якій Львів – їхня законна столиця. Над містом витав дух змагання: чиє воно насправді, польське чи українське? Уявіть собі вулиці старого Львова кінця XIX століття: польська шляхта й інтелігенція дискутує в кав’ярнях про патріотизм, поруч українські студенти створюють таємні гуртки "Просвіти". Небезпечна суміш амбіцій у передчутті великого вибуху.
Не забуваймо і про третю спільноту – євреїв, яких у Львові було чимало. Вони намагалися вижити між двох вогнів, балансуючи між польським і українським середовищем. Польський націоналізм кінця XIX – початку XX ст. дедалі частіше проявлявся ксенофобією та зневагою до "чужаків". Для фанатичних польських шовіністів того часу і українці, і євреї були другосортними: перших прагнули асимілювати або не вважали за окрему націю, других звинувачували в усіх бідах імперії. Атмосфера ставала дедалі більш наелектризованою. Австрійська влада тримала хиткий баланс, але було ясно: щойно імперія похитнеться, Львів стане ареною націоналістичного протистояння. І цей момент настав.
Польсько-українська війна 1918: орли проти левів
Перша світова війна скінчилася – і в багатовіковому гербі Львова лев зійшовся в герці з польським орлом. 1 листопада 1918 року українці проголосили у Львові свою Західноукраїнську Народну Республіку. Поляки, не гаючи часу, також оголосили незалежність Польщі й вирішили, що Львів має бути їхнім. Почалася запекла польсько-українська війна. Молоді польські націоналісти, студенти і навіть гімназисти взялися за зброю – тих патріотичних юнаків пізніше романтично назвуть "орлятами Львова". Українські січові стрільці стали на захист свого міста-столиці. Вулиці Львова перетворилися на барикади, а затятість боїв не лишала сумнівів: для обох сторін це було питання честі і життя.
А тепер – увага: як тільки польські війська взяли гору і вибили українських захисників у листопаді 1918-го, на львівській землі розігралася сцена, від якої холоне кров. Переможці-поляки, святкуючи "визволення" Львова, влаштували єврейський погром. Так-так, ті самі героїчні "орлята" і різношерсті добровольці, отримавши контроль над містом, три дні громили юдейські квартали, грабували крамниці, підпалювали будинки і вбивали цивільних. Причина? Поляки були обурені нейтралітетом євреїв у конфлікті та чутками, що ті симпатизували українцям. От і вирішили покарати "зрадників". В результаті цього погрому було жорстоко вбито щонайменше півсотні євреїв (за деякими даними – до ста п’ятдесяти), а загалом загинуло до кількох сотень людей, включно з українцями, які теж попали під роздачу. Ось вам і "визволення" Львова по-польськи – з вогнем, кров’ю і насиллям над беззбройними. Іронія долі: польський націоналізм у дії тоді мало чим відрізнявся від тих самих нацистських практик, які за кілька десятиліть всі будуть проклинати. Орли показали свої пазурі, і вони виявилися кривавими.
Міжнародна спільнота була шокована львівським погромом. У пресі того часу ганьбили насильство, президент США Вудро Вільсон навіть направив спеціальну комісію для розслідування. Польська влада, отримавши місто, мусила якось пояснювати ці злочини. Декількох винуватців показово засудили, але переважна більшість уникла серйозного покарання – відбулися легким переляком або сміхотворними строками. Ось так польський шовінізм відсвяткував свою перемогу: замість того, щоб будувати "вільне місто" спільно з іншими народами, він одразу ж показав, хто тут пан, а хто – "зайвий". Львів запам’ятав цей урок надовго.
"Завжди вірний" Львів під Польщею (1919–1939)
Отже, польський орел утвердився над Галичиною. У міжвоєнний період 1919–1939 років Львів офіційно був у складі Польської Республіки – тієї, що поляки називали Другою Річпосполитою. Здавалося б, можна жити і радіти в багатонаціональному місті? Але ні, пані та панове, польський націоналізм мав інші плани. Львів урочисто прозвали "Semper fidelis – завжди вірний Польщі". І почалася політика "обполячення" всього і вся. Українців – більшість населення навколишніх сіл і значну громаду самого міста – трактували як малорозвинених селян, що мають стати справжніми поляками, або геть зникнути з культурного простору. Українські школи закривали або полонізували, Просвіту душили, греко-католицьку церкву утискали. Будь-які прояви української ідентичності викликали підозру. Український університет? Забути! Державна служба? Тільки для лояльних поляків. Власна держава для українців? "Nie ma mowy!" – і мови бути не могло.
Парадокс, але у своїй власній державі поляки, що самі нещодавно вибороли незалежність, поводилися з українцями майже так само, як колись імперії поводилися з ними. Вони провели так звану пацифікацію Галичини у 1930 році – фактично каральну операцію. Під приводом боротьби з "українськими терористами" (бо активісти підпільної Організації українських націоналістів здійснювали диверсії) польська поліція і війська нищили українські села, били людей, трощили кооперативи, читальні, влаштовували масові арешти. Хто тепер нацист, га? Картини – ніби з майбутньої окупації, хоча на дворі ще 30-ті роки. Тисячі українців пройшли через польські тюрми, а для особливо впертих відкрили концтабір у Березі Картузькій (так, був і такий, польський, ще до німецьких таборів!). У ньому без суду утримували українських націоналістів, комуністів та інших "неблагонадійних". Польська влада фактично декларувала: Польща – тільки для поляків.
Не меншим було й антисемітське підґрунтя польського націоналізму в ті часи. У 1920-х і 30-х польські праві партії – так звані ендеки на чолі з Романом Дмовським – ширили ненависть до євреїв. Університети вводили numerus clausus – обмеження для євреїв-студентів, в містах прокочувалися хвилі бойкотів єврейських крамниць, подекуди доходило і до побиття євреїв на вулицях. Може, в це важко повірити, але до початку Другої світової у Польщі цілком відкрито діяли організації, ідеологія яких дуже нагадувала фашизм. Той же Дмовський – "батько польського націоналізму" – не визнавав ані українців, ані білорусів окремими народами, вважав їх "туземцями", яких треба окультурити або й витіснити. Один публіцист у Львові тоді влучно пожартував, що Дмовського слід називати не націоналістом, а нацистом, і то польським, ще задовго до Гітлера. Бо правда: культивування етнічної ненависті, ідеї про "чисту націю", знецінення "низчих рас" – усе це було в польському крайньому правому дискурсі. Просто світ тоді більше звертав увагу на Гітлера та Муссоліні, а польські ультранаціоналісти творили свої міфи у їхній тіні.
Для українців міжвоєнного Львова польський режим означав приниження і лють. Не дивно, що молодь радикалізувалася: ОУН (Організація українських націоналістів) росла, набирала оборотів, готувалася відповісти насильством на насильство. Замкнене коло ненависті стискалося. Польський націоналізм усе тугіше затягував зашморг – і не помітив, як сам накликав бурю, що за кілька років прокотиться цим краєм. Багато поляків Львова щиро вірили: навіки місто залишиться польським, і "бунтівні русини" рано чи пізно зламаються. Але світова історія приготувала всім неприємний сюрприз.
Друга світова: польський націоналізм між нацизмом і спротивом
Вересень 1939-го. На Польщу з заходу насувається Гітлер, а зі сходу – Сталін. Друга Річпосполита падає, мов картковий будинок. Львів захоплюють спочатку радянські війська, потім – у червні 1941-го – гітлерівці. Для польських патріотів це була катастрофа: їхня держава знищена. Але чи зник польський націоналізм? Ні, він просто перейшов у підпілля і... став перед складним вибором: з ким тепер боротися і кого ненавидіти більше – німців, совєтів чи "заклятих" українців?
Перші дні німецької окупації Львова виявилися жахливим тестом на людяність для всіх. Поки українські націоналісти намагалися використати момент, щоб проголосити свою державу, німці цинічно підбурювали міжнаціональну ворожнечу. У Львові сталася ще одна кривава ганьба – масові напади на євреїв влітку 1941-го. До них долучилася частина місцевого населення обох національностей, у тому числі й поляки. Так, знову погроми: євреїв били, принижували, вбивали – цього разу вже під акомпанемент нацистської пропаганди про "жидокомуну" і "помсту за радянські злочини". Уявіть тільки: польські містяни, які самі стали жертвами окупації, раптом знаходять віддушину в тому, щоб добивати ще слабших – євреїв-сусідів. Мабуть, комусь з них здавалося, що так вони утверджують своє право на Львів перед новими господарями-нацистами, демонструють лояльність. Іронія долі: борці за польську свободу ведуть себе як банда нацистських головорізів, добровільно підіграючи Гітлеру.
Звісно, це лише частина правди про часи війни. Інша її сторона – героїчний опір багатьох поляків нацизму. У Західній Україні діяла польська підпільна Армія Крайова. Вона боролася проти німців, але водночас мала і свої рахунки з українським підпіллям. 1943 року на Волині вибухнуло криваве повстання: українські повстанці (Українська повстанська армія) під гаслом боротьби за незалежність вирішили очистити край від польського населення. Те, що увійшло в історію як Волинська різанина, – страшна і болюча тема: десятки тисяч польських селян були жорстоко вбиті. Але не забуваймо і про відповідь польських націоналістів. Армія Крайова та інші польські загони чинили акції відплати – часом не менш жорстокі. Українські села горіли, люди гинули від кулі або ножа лише за те, що вони українці – це робили вже поляки. Око за око, зуб за зуб: логіка етнічної різанини, гідна пекельних настанов Гітлера, охопила обидві сторони. Польські націоналісти, які ще вчора були жертвами нацистів, сьогодні самі діють методами етнічних чисток. Хтось скаже – війна все спише. Але факти лишаються: на Західній Україні польський і український націоналізм вплуталися в кривавий танець, де цивільні стали розмінною монетою. Ідея багатонаціонального Львова померла остаточно – у ненависті й помсті.
У самому Львові в 1944 році польське підпілля здійснило спробу "Burza" ("Буря"): коли Червона армія наближалася, вони підняли повстання проти німців, щоб звільнити місто власними силами і заявити права Польщі. Поляки мріяли, що світ визнає Львів знову польським. Але марно: радянські танки перекреслили ці плани. Совіти швидко роззброїли й частково знищили загони Армії Крайової. Для сталінського режиму і польські, і українські націоналісти були ворогами номер один. Львів опинився під радянською владою – і полякам у ньому вже не залишалося місця.
Після війни: забута туга і нові кордони
Друга світова перекроїла мапу Європи. Західна Україна, включно зі Львовом, залишилася під контролем СРСР (радше, була проковтнута ним), а Польщу відсунули на захід. Для польського Львова це був кінець. Більшість польських мешканців міста – десятки тисяч людей – змушені були виїхати в нові польські землі, на так звані "повернені території" (наприклад, масово переїжджали до Вроцлава, який жартома називали "новим Львовом"). Уявіть собі біль цих людей: вони втратили рідне місто, яке поколіннями було їхньою гордістю. У комуністичній Польщі тема Львова стала напівтабуйованою – офіційно ж кордони визнали, Львів тепер "чужий". Але в серцях переселенців жевріла туга і образа. Польські націоналістично налаштовані кола в еміграції плекали міф про "kresy wschodnie" – східні окраїни, несправедливо віддані Україні та СРСР. Про Львів продовжували співати пісні, писати вірші, згадувати його як втрачений рай. Звісно, радянська пропаганда теж не спала: виставляла польський період правління як "панську Польщу", що гнобила трудящих, і виховувала українців у дусі недовіри до поляків. Ворожнечу ніби законсервували на десятиліття.
Слід віддати належне: після війни польського організованого націоналізму на теренах Західної України вже не було – поляків майже не залишилося, а хто був, ті жили пригнічено під радянським оком. Проте історія не закінчилася. У Польщі підпільно існували антикомуністичні настрої, серед яких часом вигулькували ідеї реваншу за Львів. Деякі емігрантські гуртки мріяли, що як тільки впаде СРСР, Польща поверне собі Галичину. Це були марення, але вони гріли душу скривдженим. Радянський Союз впав – і що ж? Незалежна Україна і посткомуністична Польща змогли подивитися правді в очі. 1991 року Польща однією з перших визнала суверенітет України і беззастережно прийняла сучасний кордон. Здавалося б, усе, театральна завіса опустилася: поляки і українці, прошу любити й жалувати, тепер союзники і добрі сусіди, забудьмо старі рахунки. Та чи так сталося?
Сучасні прояви: старі примари на новій сцені
Думали, привид польського націоналізму розчинився в історії? А от і ні – інколи він з’являється знову, хоч і в несподіваних формах. Сьогодні Польща і Україна разом протистоять російській агресії, поляки приймають мільйони наших біженців з війни – здавалося б, про який націоналізм мова? Але крайнощі ніколи не зникають безслідно. На маргінесі польського суспільства й далі жевріють ультраправі ідеї, і дехто досі не проти погратися з вогнем історії.
Ось вам свіжий приклад: 2023 рік, у розпал війни України з Росією до Львова приїздить польський політик-радикал Славомір Менцен. Він – молода зірка ультраправої партії "Конфедерація", що набирає популярності на хвилі націоналізму і ксенофобії. І що ви думаєте цей пан робить у Львові 24 лютого, на річницю російського вторгнення? Іде до пам’ятника Бандері і записує провокативне відео. З пафосом заявляє, мовляв, Степан Бандера – терорист і вбивця поляків, якого несправедливо шанують українці. Називає Львів "прекрасним польським містом, що дуже постраждало від російського панування", натякаючи, що справжня культура тут – польська. Обіцяє: якщо він стане президентом Польщі, то не допустить, щоб польські солдати будь-коли гинули за Україну, і подбає, аби "нових польських цвинтарів" в Україні не було. Звучить майже як погроза: мовляв, не розраховуйте, українці, на нашу допомогу, бо Львів – наш, але помирати за нього ми не будемо. Мер Львова Андрій Садовий обурився, відповів гостро, навіть порадив Менцену їхати записувати відео в прифронтовий Донецьк, якщо такий сміливий. У польському суспільстві теж багато хто засудив цю вихватку. Але сам факт кричущий: польський націоналіст свідомо приїхав до українського Львова в розпал війни, щоб вставити своє отруйне слово про "культ Бандери" і нагадати про старі кривди. Це ж треба мати таке нахабство і цинізм!
Зрозуміло, Менцен – не більшість. Проте його риторика знаходить відгук у частини поляків. Особливо це стосується історичної пам’яті про Волинь 1943 року. 80-ті роковини цих трагічних подій нещодавно відзначали по обидва боки кордону. Українці і поляки на державному рівні намагаються примиритися – спільні молитви, обійми президентів. Але польські націоналісти кричать: "Цього замало! Українці поклоняються Бандері – вбивці, нацисту!", роздмухують емоції. У Польщі час від часу вилазять на поверхню елементи ксенофобії: то якийсь маргінальний мітинг із криками "Львів наш!" проведуть, то напис на стіні з’явиться образливий. Російська пропаганда тільки те і робить, що підкидає дрова, розповідаючи казочки про плани Польщі забрати Західну Україну. Фантастика, кажете? Та декому в Польщі ця казка навіть лестить: мовляв, а що, ми б показали цим "бандерівцям", де раки зимують. До честі польського уряду – офіційно Варшава завжди спростовує імперські амбіції і підтримує нашу територіальну цілісність. Проте тінь підозри між народами існує, і радикали її підживлюють.
А як же сам Львів сьогодні? Цікаво, що поляки сюди тепер масово їздять – хто турист, хто бізнесмен. В місті відреставровано Польський військовий меморіал – Цвинтар Орлят, де поховані ті самі юні оборонці Львова 1918 року. Свого часу навколо нього теж були скандали: українські націоналісти обурювалися, не хотіли дозволити полякам "героїзувати окупантів" на нашій землі. Бували і акти вандалізму – то пам’ятник полякам розмалюють, то меморіальні таблиці поб’ють. З польського боку – аналогічно: нищили українські пам’ятники у Польщі. Ці дрібні хуліганські війни пам’ятників – як відлуння незавершеної баталії духів минулого. Здається, ніби в темряві якісь примари орлят і бандерівців досі б’ються, а живі люди стають їхніми маріонетками.
Не можна не згадати і про ультраправий елемент у сучасній Польщі, який впливає на настрої щодо українців. Потік українських біженців 2022 року поляки зустріли з нечуваною гостинністю – честь їм і хвала. Але в міру того, як затягується війна, у соцмережах і на мітингах починає зринати невдоволення: "Скільки можна їх годувати?", "Вони забирають наші робочі місця" – це класика, знайома в будь-якій країні. Польські націоналісти користуються цим: поширюють перебільшені історії про якісь злочини українців, про те, що ті нібито зневажають польські закони. На цьому ґрунті стаються й прикрі інциденти. У прикордонному Пшемислі 2022-го агресивні фанати-футбольні хулігани напали на групу темношкірих студентів, які тікали з України, сплутавши їх чи то з біженцями-арабами, чи просто вирішивши "захищати Польщу від чужинців". Поліція розборонила, винних покарали, але осад лишився: від великого патріотизму до банального расизму – один крок. І знову ж: той самий дух зверхності, що колись штовхав польських панів уперед, зараз живе в бритоголових молодиках з фаєрами, які кричать про "велику Польщу для поляків".
Коли історія повертається у теперішнє
Здавалося б, століття минуло, і польський націоналізм мав би залишитися на пожовклих світлинах 1937-го. Але ні — він просто змінив форму, змінив фасон костюма, викинув свастику з рукава, натомість начепив вишуканий дипломатичний галстук. Проте суть лишилась та сама: зверхність, підозра, потреба мати «винного». І тепер цей винний — знову українець.
Достатньо подивитися на сьогоднішні події. Польща, яка ще вчора здавалася оплотом підтримки, сьогодні все частіше демонструє зворотний бік — депортації українців за прапори ОУН-УПА, бійки “за мову” у громадському транспорті, скандали з політиками, які кричать українцям “повертайтеся у свій kraj”, обмеження соціальної допомоги, і, звісно, вічне політичне гасло — «Бандера винен».
Нове польське керівництво говорить вже зовсім іншим тоном: мовляв, Україна не вступить до ЄС, поки не визнає «геноцид на Волині»; президент підписує укази, що прирівнюють бандерівську символіку до нацистської; а в соцмережах молоді поляки сором’язливо лайкають відео, де побитих українців називають «бандерівцями». Пам’ятаєте, як у тридцятих польські молодики зигували на вулицях Львова? Тепер вони — з телефонами, знімають «патріотичний контент» про українців, які не так говорять, не туди дивляться, не встигають інтегруватися.
Механізм не змінився — змінився лише антураж. Там, де колись лунало «Czołem Wielkiej Polsce», сьогодні звучить «Niech wracają do swojego kraju». Там, де колись били за “мову русинську”, тепер зневажають “українську”, бо вона занадто гучна у тролейбусі Варшави.
Історія не просто повторюється — вона вмикає прямий ефір у YouTube.
Саме про це — відео, яке ви зараз побачите. Репортаж, який фіксує те, що ми звикли вважати «поодинокими випадками». Побиття жінки лише за українську мову. Депутатка, яка кричить українцю: «Kurva, wracaj do swojego kraju!» — і навіть не бачить у цьому нічого ганебного. Президент, який блокує допомогу українським матерям і говорить про «символи злочину». І суспільство, яке втомлено знизує плечима: «Так, але це ж політика...»
Та політика — це не виправдання. Це дзеркало. І в ньому Польща знову починає бачити своє старе обличчя — те саме, що сто років тому зигувало на Академічній у Львові.
Висновок: уроки для майбутнього
Історія польського націоналізму у Львові та Західній Україні – це гіркий урок для всіх нас. Вона вчить, що немає монополії на правду чи на страждання. Поляки століттями були героями у власних очах, mesjaszem народів, але іноді той месія сам творив пекло для інших. У місті Лева польський орел і український лев так довго боролися, що залили землю кров’ю, мало не уподібнившись до нацистського звіра, з яким обом народам потім довелося битись.
Сьогодні Львів – мирне українське місто, де польські туристи п’ють каву на площі Ринок, а українські діти вчать польську мову в школі як другу іноземну. Здається, все добре. Але варто лиш трошки підігріти старі образи – і враз оживають привиди минулого. Ті привиди шепочуть: "Пам’ятай Волинь... Пам’ятай Львів... своє, забране..." І якщо дати їм волю, вони знову підбурюватимуть до ненависті.
Історія ця про небезпеку будь-якого агресивного націоналізму, але справжня дружба тримається на чесності і пам’яті. Треба пам’ятати і про наші гріхи, і про їхні. Не для того, щоб знову сваритися, а щоб більше ніколи не наступити на ті ж граблі. Польський націоналізм у Львові колись приніс багато лиха – так само, як і український екстремізм у відповідь. Тож, коли в наш час якийсь черговий "менцен" починає розмахувати історичними рахунками, варто побачити в ньому саме примару минулого, яку не слід впускати в наше майбутнє.
Львів навчився жити без польського орла над ратушею, а Польща – процвітати без Львова. Прийшов час обом народам жити без ненависті і імперських фантомів. Хай минуле залишиться минулим, а уроки його – застереженням. Бо в Європі XXI століття не має бути місця ні старим нацистам, ні новим.
