Були і спроби прорватися на лівому фланзі Покровська й убити клин біля Мирнограда, щоб не охоплювати всю агломерацію, а ізолювати її на вузли оборони; і неодноразові спроби прориву до ізольованих біля Кучерового Яру частин росіян; і атаки на Костянтинівському напрямку під Яблунівкою.
І позавчора знову, вже четверта спроба з початку року заглибитися в наші оборонні лінії біля Малої Токмачки з втратами 20+ одиниць техніки.
Втрати по всій лінії в РФ, звичайно, важкі. Упевнений, такі й планували.
Багатомісячний добре мінований фронт, з якими-не-якими ровами та довготривалими вогневими точками, жодних інших варіантів тим, хто наступає, не пропонує.
Але десь танки з тралами пробилися через мінування, десь піхота вийшла і забігла в підвали, потім підтягнули РЕБ, десь КББ накрили САУ — стріляєш ти, стріляють у тебе.
Звісно, ці спроби вже обійшлися росіянам щонайменше в 500–600 осіб піхоти безповоротними й понад два батальйони техніки — є там і нові БМП-3, Т-90, не лише мотлох, хоча «мотолиг» і «сараїв» вистачає.
Тож це саме те, що накопичували, і власне для цих цілей і накопичували.
Бо колонами на 11-й рік війни виходити під ПТРК, по мінах, під ударами fpv і скидами непросто, а вдала погода для протидії «малому небу» (дощ, туман, вітер, хмарність) не означає ідеальних умов атаки гусеницями.
Чому не чекали прориву або коли мине бездоріжжя?
Бо дрони сильно впливають на атакувальників, тому дощі й тумани — це вікно для атак, а логістика в оборонців також прив'язана до багнюки. І краще доїхати до нори із запасом на спині, аніж не доїхати зовсім.
На тактичному рівні ті їхні частини, що прорвалися до Добропілля й були ізольовані, хоч і постачаються дронами, але все більше втрачають боєздатність, перетворюючись на малі групи, ізольовані в льохах і підвалах.
Коли прилетить свій дрон постачання зі снікерсами, акумуляторами й патронами, а коли і наш «Вампір» скине в нору протитанкову міну.Боєприпасів до важкої зброї роботами, дронами й мотоциклами не доставиш, з паливом теж біда, через кілька тижнів сидіння в підвалах під прильотами організм перетворюється на некерований натовп, який потрібно виводити на відновлення боєздатності.
Тому вони квапляться.
На оперативному — у розпалі вуличні бої в Куп'янську та Покровську, точаться бої в передмісті Сіверська, ситуація досить важка.
Противнику не потрібно, щоб ми перекидали сили на вістря їхніх зусиль, тому вони запекло атакують, де можуть, сковуючи наші резерви в разі успіху та відволікаючи поповнення на компенсацію людських втрат. Ну і, звісно, готові нарощувати зусилля при проривах.
Логістика в тому-таки Покровську під сильним тиском «малого неба»: оптоволокна, дронів-«ждунів», постановки мін з БпЛА, полювання на наземних роботів. Дороги по обидва боки від ЛБЗ давно перетворилися на траси смерті, забиті кістяками спалених машин.
Причому обидві траси і ґрунтовки ворог фізично не перерізав. Противник тисне від залізниці, заводить у місто малі групи, оскільки найнебезпечніша частина — зайти і вийти на позиції, уже нікого не дивує перебування на бойових по місяцю й більше.
На цьому тлі найдужче дратують зараз підрахунки медіа, що з поточними темпами противнику потрібен 101 рік, щоб окупувати Україну.
Як на мене, це розхолоджує суспільство — той факт, що Москва надірветься, зовсім не означає, що це не може статися, коли їхні передові групи оточать Бровари, а арткоригувальники будуть біля Благодатного в Черкасах.
Нагадую тим, хто не може дивитись у далеке минуле — кудись у кайзерівську Німеччину, яку скрутило аж тоді, коли їхні частини стояли під Парижем.
Нещодавно війська Башара Асада обстрілювали Ідліб, Анкара разом з Москвою патрулювала Саракіб, повстанці були затиснуті на смужці землі на півночі.
А потім якось за півтора місяця фронт упав — і асадитів почали розвішувати на набережній Латакії, оплоту режиму.
Війну завжди важко передбачити, бо надто багато чинників у тіні: допомога інших країн, реальні настрої людей, а не те, що транслює держава, падіння виробництва через мобілізацію та ухилення від неї, споживчі очікування. Факторів тисячі.
Ніхто зараз не розуміє достоту, що відбувається. А хто каже, що в курсі всієї картини — бреше.
Те, що в РФ наймасштабніша економічна криза з 1998 року і дефіцит стрімко наближається до 7–8 трлн рублів, очевидно, як і те, що Москва масово ріже виплати за нові контракти, мабуть, дедалі більше йдучи у збори резервістів і приховану мобілізацію.
Немає сфери, окрім ВПК, у якій не було б спаду: найбільша криза у вугільній промисловості — з втратами 3 мільярдів доларів; падають залізничні перевезення — на 6,7 %, і це всі категорії вантажів, не лише перевалка з НПЗ (а це чітка розвідознака); падають обсяги будівництва.
Але чи означає це, що війна закінчиться, умовно, наступного четверга за домовленістю в Будапешті або тому, що Москва з розбігу вбила свою економіку об стіну?
Ні, звісно. Навіть в ідеальних умовах, коли всі підпишуть і захочуть дотримуватися того, що підписали. Бо переговори в Будапешті вже самі по собі звучать як тролінг.
Листковий пиріг у Покровську та Куп'янську, Вовчанську, селах під Сумами, на островах у гирлі Дніпра треба буде постачати, ротувати, невідомі дрони кидатимуть міни, fpv спалюватимуть машини. Доведеться демобілізувати сотні тисяч тих, хто вигорів, утратив здоров'я, родину і будь-яку мотивацію. І призвати сотні тисяч тих, хто не горить бажанням служити.
Треба буде продовжувати левову частку економіки витрачати на оборону й вирішувати проблеми з мільйонами біженців, енергетикою, десятками тисяч бійців у СЗЧ. Що це, якщо не війна?
Проте я впевнений, що нічого нового, крім байок про Рюрика й вимоги чотирьох областей, ми не почуємо, якщо взагалі ця зустріч у Будапешті відбудеться.
Тому що ворог вклав мільярди в контракти і відновлення техніки, підвищує податки і вмикає друкарський верстат зовсім не для того, щоб зупинитися посеред перетертої сірої зони.
Тому так, ворог мусить утримувати угруповання, усемеро більше за сили СРСР в Афганістані; у нього раз на чотири дні горить НПЗ і падають усі цивільні сектори, а ВПК стагнує; але важка війна триває, і потрібно бути готовим до того, що до реальних переговорів про ЛБЗ треба дожити. І вони зовсім не означатимуть припинення війни тут і зараз. Ось про це слід говорити з кожної праски, а не про 101 рік до повної окупації.
