Очевидна відповідь - путіна, російські танки на вулицях, Януковича і валуєвські циркуляри.
Але є й неочевидна відповідь.
***
Український богослов Кирило Говорун, поспілкувавшись з кліром і вірянами УПЦ, дійшов висновку: Закон про заборону філії РПЦ в Україні не збільшив число бажаючих перейти до ПЦУ Епіфанія, натомість примножив серед вірних УПЦ лави ждунів.
Ці ждуни не готуються з квітами зустрічати російські дивізії. Вони знають, що з приходом окупантів УПЦ як церква зникне, розчиниться в російському православ'ї.
Вони очікують іншого - домовленості Трампа з путіним про завершення війни, однією з умов якої буде існування на теренах України УПЦ в тому вигляді, в якому вона існувала досі.
***
Тобто, це особливий тип ждунів, які сподіваються, що Захід захистить їх права у разі настання миру.
***
І здається мені, таких ждунів немало. І це не лише клірики і їхня паства.
Ждуть ті з наших співгромадян, кого тригерить нинішня мовна політика.
Ті, для кого російська - рідна.
Співаки й актори, які здобули їм'я в часи, коли ми мали спільний культурний простір з росією. І які, хоч і намагаються перейти на українську, але не з любові, а вимушено.
"Офіціанти" з кафе і ресторанів - найперші і найлегші жертви "громадського" осуду і скарг до мовного омбудсмена.
Переселенці на західну Україну, яких вітчизняні "інтелектуали" звинувачують в обстрілах Львова. І чиїх дітей дражнять "москворотими".
Шанувальники радянської російської літератури, які бояться, що їх застукають за читанням Астафьєва, Бітова, Євтушенка, і слуханням Висоцького та Окуджави, і це їм вийде боком.
Науковці що писали дисертації в 90-і і 2000-ні і їм тепер доводиться перекладати їх державною та вичищати посилання на російських і радянських колег.
Містяни, розгублені від втрати звичної міської топоніміки, якими декомунізація вулиць і руйнація пам'ятників сприймаються як чорна діра на місці знайомого їм історичного простору.
***
Колишні бізнесмени, а нині злидарі, що втратили бізнес у росії чи партнерські зв"язки з тамтешніми підприємцями.
Політики й чиновники, судді і "менти", які із жахом чекають, що знайдуться їхні родичі і майно в росії, чи світлини із старих файлів, де вони - разом із Януковичем.
Усі ті, хто здійнявися на ноги зовсім у іншій системі цінностей і не встиг вчасно "перевзутися".
Є нарешті тисячі тих, хто не може втямити, чому сьогодні не варто їздити в гості до родичів у Воронеж чи на дачу в Криму?
База ждунства - строката і не має берегів.
***
Соціологія не показує присутності ждунів. Вона засвідчує абсолютну перевагу в суспільстві україномовних патріотів і вірян ПЦУ.
Але чи не через те це, що ждуни вміють не "відсвічувати"?
Вони уникають опитувань, або ж відповідають так, як від них очікують.
Вони не збираються на майданах із картонками, на яких написано, чого саме вони ждуть.
Вони не активничають у соцмережах.
Не пишуть петицій.
Не борються за присутність їхніх прізвищ у радах доброчесності.
Не скаржаться до ОСБСЄ і міжнародного суду з прав людини.
Не збирають великі аудиторії з тренінгами на тему: "Як правильно ждати".
Вони - дуже схожі на конформістів, на сіру масу, "бидло". На тих, кому байдуже, куди йти, аби тільки хтось їх вів.
Але вони зовсім не бидло.
Своїм мовчанням вони примножують іллюзії українських романтиків, їх віру у одностайну підтримку народу.
Але то - ілюзії. Бо у зловісному мовчанні ждунів немає смирення.
Вони - сподіваються. І чим глибшою є суспільна криза, тим виразніші обриси їхніх надій.
***
Їх не спіймаєш на гарячому. Не потягнеш до суду.
Бо у ждунстві немає складу злочину.
Вони не працюють на ФСБ.
Не закладають вибухівку під машини військових.
Не коригують ворожі ракети й дрони.
Не чинять напади на патрулі ТЦК.
Не висміюють наші перемоги. Не зловтішаються помилками влади.
Що вони думають собі - це нікого не має цікавити. За "непатріотичні думки" в нас поки що не саджають.
Вони не за владу і не за опозицію. Для них однаково неприйнятні що Зеленський, що Порошенко, що Залужний, що Єрмак.
Чим запекліший срач між українськими політиками, тим їм краще. Менше на них, ждунів, звертають уваги.
***
Вони не бачать себе ворогами України. Не жадають її поразки.
Вони не хочуть руйнувань для української землі. Вона їм дорога, бо є рідною. Тут народилися, тут могили пращурів, тут їхній всесвіт.
Вони в якомусь сенсі навіть патріоти своєї малої батьківщини, якій бажають миру й процвітання.
***
Таких не перевиховаєш, нав'язуючи ментально чужі їм наративи.
Їх не надихнеш романтикою нескінченної боротьби із вічним Злом. Вони не хочуть боротьби.
***
Вони - мрійники української мрії. Такої, як "мрія грузинська".
Вони зневажають Гамсахурдіа і Саакашвілі, які "профукали" - один Абхазію, а інший - Піденну Осетію.
Їм ближчий - поміркований грузинський істеблішмент. Який, як вони вірять, зовсім не мріє првернення срср,
а просто, попри втрачені території, не бажає смертей і руйнувань.
Вони хотіли би бути такими в Україні.
Чим поганою є стратегія: заради виживання нації, культури і держави жити в дружбі хоч із дияволом? Так думають ждуни.
***
Їхню присутність гостро відчувають такі, як Портніков, який стривожено пише: "Як тільки змовкнуть гармати, величезна кількість наших співвітчизників, яка готова пожертвувати інтересами держави заради союзу з росією, знову візьметься відстоювати свої інтереси на виборах".
Візьмуться. Але вони не мають наміру на щось обмінювати "інтереси держави". Просто бачать свою державу дещо іншою, ніж "держава Портнікова".
Їхня "Українська мрія" - це країна, де до влади не можна допускати надто войовничих пасіонаріїв. Це держава, в якій не місце Майданам.
***
Та й то. Можливо, ми самі майданами нашими і породили цю категорію співгромадян? Своєю нетерплячістю. Своїм безперервним рубанням "гордієвих вузлів" там, де їх можна було розплутати. Своїми гарячими головами і холодними серцями - коли йшлося про долі тих, кого революційний авангард списав у безнадійні "совки","ватники" й "рускомірці"...
***
Чим вищі хвилі, тим товщим має бути шар баласту.
***
Якщо Україна переможе і, нинішній дискурс залишиться на порядку денному, ждуни так ніколи й не заявлять про себе.
Читатимуть детективи Мариніної і фантастику Лук'яненка за чашечкою кави.
Дивитимуться у youtube радянські і російські фільми.
Молитимуться церковнослов'янською.
Хреститимуть дітей на дому (як комуністи за часів радянської влади).
Уникатимуть громадської активності й не знатимуть, хто в нас чинний президент і чому "він бреше народу".
Вони залишаться річчю в собі, аж доки не поїдуть світ за очі з країни. Чи не помруть.
***
Але може так статися, що повоєнний мир виявиться таким, яким вони його собі уявляють. Отоді ждуни вийдуть з тіні.
Це не будуть балакуни, на кшталт Арестовича чи Мирослава Олешка.
Це будуть люди, здатні терпляче чекати. Не панікери. Не придурки. Енергійні. Із власним бізнесом. Із власними амбіціями.
Довгі роки очікування вигартують їхній ресентимент, зроблять їх жорстокими й безкомпромісними.
Їхній вихід на світ божий - буде новим витком спіралі. Вони заявлять про себе, як потужна і небезпечна сила. Але саме через це, (як у нас заведено) багато хто сприйме її як захист від анархії "громадянського суспільства" та свавілля пасіонаріїв.
***
Змучений війною народ пристане на умови, тих хто зуміє дочекатися.
Питання лише в тому, чи уживуться із колишніми ждунами ті, хто не вичікував, а відвойовував?
Або ж сприймуть їх як ворогів?
І тоді почнеться нова війна?
--------------------
Ілюстрація.Семюель Бекет. В очікуванні Годо. Театр абсурду.
