Тому що їжа була смачна.І товари якісні.
Не те, що зараз. Тепер їжа лежить – її ніхто не бере. А в СРСР виробництво їжі доводилося обмежувати, щоб люди не переїдали. Якби їжа весь час була в магазинах, ніхто на роботу не ходив би. Усі стирчали б біля прилавків і жерли.
Пригадую, пломбір був дуже смачний.
Дітям пломбір відпускали лише з 16:00. Щоб школу не прогулювали. Так ми іноді з останнього уроку втікали, щоб зайняти чергу до пломбірного відділу. Морозиво, зазвичай, більше трьох в одні руки не відпускали.
Про здоров'я дбали. Але якщо комусь на весілля там, чи на похорон — давали більше...
Із одягом була схожа ситуація. Зайдеш бувало в універмаг, почнеш одяг купувати, і не можеш зупинитися. Якось пуловер собі купував... Купив 25 штук. Тому що не міг вибрати колір. Аж надто вони були всі гарні. Тоді наш уряд вирішив випускати пуловери одного кольору. І штани. І пальто.
А іноземний одяг носити ніхто не хотів. Усі були розбещені радянською якістю. Пам'ятаю, якось наш уряд вирішив допомогти американським ткачам і закупив у США велику партію джинсів «Монтана».
Усі викинули. Тому що без потреби. З того часу про імпортний одяг у нас так і говорили — «викидати»:
— Ти чув, що вчора в ЦУМі викинули партію американських джинсів?
— Так, минулого тижня викинули італійські чоботи.
Багато продавців і директорів магазинів соромилися імпортних товарів і викидали їх з чорного ходу.
Тоді уряд вирішив, щоб не засмучувати радянських людей, викидати імпортні товари виключно у магазинах для партпрацівників та інших свідомих категорій громадян.
У цих спецмагазинах викидали також гедеерівські меблі, чеські люстри, фінську сантехніку. А ще банани, апельсини та іншу гниль.
Коли члени партії вже не могли впоратися з усім цим, було вирішено частину неякісної імпортної продукції роздавати громадянам насильно.
Так з'явилися «пайки». Щоб народ не відлинював від пайків, їх видавали «за списками», а всередину, крім бананів та мандарин, клали улюблені всіма консерви «Сніданок туриста», кава «Морковна» та цикорій.
Зелені банани ми одразу завертали в газету «Правда» і кидали на антресоль — геть з очей.
А мандарини вішали на ялинку замість іграшок (хоч якась користь), попередньо обернувши фольгою, щоб не псували святкову атмосферу.
Зазвичай пайки видавали на Новий рік, але могли дати і до Дня перемоги. Тому багато хто зберігав ялинку до травневих свят...
Взагалі радянське керівництво було дуже добрим. Воно хотіло, щоб люди всього світу жили так само добре, як у СРСР і посилало пломбір до багатьох інших країн. Іноді це призводило до проблем – люди вимагали ще морозива та влаштовували «пломбірні бунти».
Так, наприклад, одного разу довелося доставляти морозиво до Праги танками.
Широко відома і так звана «пломбірна криза» на Кубі, коли морозиво провезли прямо під носом у імперіалістів, під виглядом балістичних ракет.
Консультантів з виробництва морозива направляли і до Єгипту, і до Анголи, і до Афганістану.
Афганцям так сподобалося морозиво, що туди довелося запроваджувати десятитисячний обмежений контингент продавців пломбіру.
Але на цьому радянське керівництво не зупинилось. Заради допомоги робітникам і селянам усього світу СРСР став продавати нафту іншим країнам всього по 15 доларів за барель.
А золото, алмази та інші корисні копалини обмінюватимуть на імпортні продукти та побутові товари, які ніхто не хотів купувати.
Щоби підвищити попит на погані західні продукти, з магазинів прибрали хороші радянські.
Полиці спорожніли, а смачну радянську їжу видавали за картками. У багатьох людей хворів живіт від імпортних апельсинів і з магазинів зник туалетний папір.
З цього моменту процес розвалу СРСР був уже необоротним.
Поступово люди забули смак радянського пломбіру, а нагадати їм про це не було кому — адже газету «Правда» вони не читали, а використовували її замість туалетного паперу. Звідси й пішов вираз:
«Таку країну просрали»
