Американський журнал The National Interest оприлюднив ніколи раніше не публіковані архівні матеріали, що розкривають, як Вашингтон змушував Україну відмовитися від ядерної зброї, попри ризик російського вторгнення.
Зараз,коли Президент США розповідає, що війна Росії з Україною,це не його війна, а війна Байдена і Зеленського,непогано було би скористатись історичними фактами про роль Штатів у відмові України від ядерної зброї.
Архівні докази 30-річної доводять,що їхні попередники поділяють провину за нинішню агресію Росії.
Головні тези статті в журналі,автором якої є Джордж Е. Богден -стипендіат Краутхаммера та Оліна в Колумбійській школі права,приведені нижче.
Документи переконливо показують, як дві американські адміністрації, вище керівництво Пентагону й НАТО тиснули на Україну, щоб вона відмовилася від свого єдиного стримувального фактора проти російської агресії — ядерної зброї — попри реальний ризик російського вторгнення.
Незважаючи на те, що навіть колишній Президент Білл Клінтон признав, що це була його помилка, багато представників західних країн вважають,що Будапештський меморандум залишається історією,яка не могла скластися інакше.
Але нові й ніколи раніше не опубліковані докази, отримані з архівів США, Великої Британії, Німеччини та Організації Об'єднаних Націй, категорично суперечать цій думці.
Ці документи різко заперечують відоме обґрунтування історичної відмови від ядерної зброї — мовляв, Україна не здатна володіти технічними засобами управління ядерною зброєю, тому вона не захистила б країну, навіть якби могла. Понад те, їхній зміст підриває загальне переконання, що ці зусилля — навіть якщо вони були хибними — принаймні були присвячені благородній меті: зменшити загальні світові запаси ядерної зброї.
Навпаки, докази свідчать: майбутній директор ЦРУ президента Білла Клінтона дійшов висновку, що Україна дійсно мала засоби для управління арсеналом.
У віднайдених документах останній міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе підтверджує, що "лише однієї ядерної ракети" в руках України було б достатньо, щоб захистити її незалежність, якщо говорити про стратегічне планування Росії. Вони також показують, що
Історичні матеріали також висвітлюють, як американські офіційні особи блокували серйозні спроби Києва обміняти успадкований арсенал на справжні гарантії безпеки — аж до того, що лобіювали серед європейців, щоб Україна не входила до безпекових угод поза межами НАТО. Можливо, це відбувалося тому, що, як тепер стало відомо, вони також демонстрували Москві повагу до "життєво важливих інтересів Росії в її ближньому закордонні" й готовність "допомагати різними способами".
Замість серйозних зусиль з глобального контролю над ядерними озброєннями, схоже, було бажання американських офіційних осіб схилити Росію приєднатися до західного демократичного світу.
І тому треба було заспокоїти російську невпевненість у досягненні «паритету»в її ядерному арсеналі щодо США.
Це була зрозуміла мета.
Однак такий крок призвів до приреченої політики, яка вимагала заспокоювати Росію майже будь-якою ціною, ігноруючи власні слова й дії Кремля, і зрештою залишивши Україну напризволяще, що підтверджується сьогодні.
Зрештою, єдина причина, чому Україна погодилася відмовитися від зброї, полягає в тому, що західні держави пов'язали це рішення з "гарантіями безпеки", які виявилися порожніми. За словами Юрія Костенка, колишнього головного представника Києва з питань роззброєння, в результаті його країна позбулася "найпотужнішого методу захисту держави". Вона не отримала нічого натомість — окрім, можливо, того, що здійснилися її найгірші побоювання. Тепер, коли на українські міста падають вилучені українські ракети, настав час для західних політиків поставитися до минулого — їхнього минулого , а може і їх майбутнього — не так легковажно.
Західна цивілізація живе в мирі трьох взаємовиключних один одного координатах: страх перед Росією, страх її розпаду і бажання підзаробити на російському ринку.
Да і не тільки російському.
Це зусиллями західних країн була збудована китайська економіка,від якої вони зараз залежать,вони і досі купують нафту і мастильні матеріали з Росії,і чекають на дешевий російський газ.
Вот цитата,яку приписують одному з головних засновників Радянського Союзу,В.Леніну:
„Капіталісти самі продадуть нам мотузку, на якій ми їх повісимо.“
Не всі в адміністрації Буша були згодні лишати Україну без ядерної зброї.
У своїх мемуарах і пізніших інтерв'ю Брент Скоукрофт зазначав, що тодішній міністр оборони Дік Чейні рішуче виступав проти виведення ядерної зброї з нових незалежних держав на периферії Росії. Хоча більшість їхніх особистих документів на цю тему залишаються засекреченими, доповідна записка раднику з національної безпеки від березня 1992 року демонструє, що ці суперечки не зникли. Співробітник Ради національної безпеки Девід Гомперт назвав її "Чому ми повинні бути непохитними щодо денуклеаризації України". Він виділив три основні контраргументи:
Українська ядерна зброя не загрожуватиме США так, як російська, з тієї простої причини, що Україна, на відміну від Росії, не є серйозним потенційним супротивником. Для нас може навіть виявитися вигідним бачити, як російську силу стримує — і російську ядерну зброю стримує — Україна з мінімальним стримувальним фактором. У будь-якому разі, ми шкодимо собі, коли наполягаємо позбавити українців ядерної зброї, тоді як ми легітимізуємо ядерну зброю їхнього могутнього сусіда.
Гомперт відкинув ці заперечення, і адміністрація Буша продовжила свій шлях.
Звичайно,лідери України висловлювали занепокоїння, щодо відмови від ядерної зброї і вимагали гарантії безпеки, але Штати не вважали за доцільне їх давати.
Тиск на Україну з метою прибрати ядерну зброю з її території незабаром перетворився на ключову мету адміністрації Буша і для його наступника.
Через шість днів після того, як президент Клінтон підняв руку з Біблії, він розмовляв телефоном з тодішнім президентом України Леонідом Кравчуком, у якій наполяв ратифікувати СНО й Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Хоча Клінтон сказав Кравчуку, що має намір "надати сильні гарантії безпеки після ратифікації", набір варіантів пришвидшення денуклеаризації України фактично залишався визначеним від самого початку. Києву потрібно було ратифікувати ці договори (і пов'язані з ними доповнення) і погодитися на передачу Росії всіх ядерних боєголовок, що перебувають на території України.
Але питання захисту територіальної цілісності України ніколи по-справжньому не обговорювали.
Утім, версія цих умов урешті сформувала те, що стало відомим як Тристороння угода між США, Росією та Україною, яка передувала підписанню Будапештського меморандуму.
Через кілька місяців, у квітні 1993 року, Кравчук зізнався тодішньому президенту Грузії Едуарду Шеварднадзе про свій "головний біль", що "Москва і США разом боляче викручували мені руки", "вимагаючи передати ядерну зброю Російській Федерації".
"Я зрозумів би російську підлість, — нарікав Кравчук, — але американці ще гірші: вони не слухають наших аргументів".
Шеварднадзе зауважив своєму колезі пострадянському лідеру:
"Американці не знають про наші жахливі, грубі відносини з Російською імперією СРСР. Без цього знання було б дуже важко налагоджувати передбачувані й довірливі відносини з "демократичним Єльциним і Росією", яких американці зараз називають "російськими демократами"... Я знаю багатьох з них, багато з ними розмовляв. Вони досі хворі на імперську інфекцію".
Він продовжив, посилаючись на свою попередню роботу — міністра закордонних справ Радянського Союзу:
"Я був членом Політбюро й мав доступ до багатьох конфіденційних і надсекретних документів — секретних доповідей, записок і різних неофіційних матеріалів, які розробляли в різних радянських структурах: апаратах ЦК, КДБ, військової розвідки, аналітичних центрах тощо. Можливо, ви теж про них знаєте. Але мій доступ був значно глибшим і ширшим... Можу сказати, що документи, які я читав, були просто жахливими і страшними: про різні сценарії відносин Центру з радянськими республіками, спрямовані на "різного роду надзвичайні ситуації". Вони містили поділ цих республік, вигнання їхнього населення в різні частини Сибіру й Далекого Сходу — навіть у віддалені місця. Для досягнення цих цілей вони використовуватимуть військову силу".
"Усі ці плани не є архівними! — продовжив він. — Вони повністю готові до використання, якщо Москва ухвалить таке рішення".
Шеварднадзе закликав Кравчука "вести переговори так, щоб не підірвати вашу незалежність і вашу безпеку". Зрештою, зауважив він, "якщо Україні вдасться зберегти хоча б одну ядерну ракету як стримувальний фактор для самозахисту, вона зможе захистити свою незалежність і суверенітет від тих божевільних у Кремлі".
"Лише одна ядерна ракета". Це було пророче спостереження людини, яка розуміла внутрішню роботу Кремля краще, ніж будь-хто інший. Шеварднадзе сказав Кравчуку, що нові лідери Росії "розуміють лише силу, вони її бояться»
Українські фермери, власники магазинів, шкільні вчителі та робітники, ймовірно, вважали, що клуб, до якого їм пропонували вступити, ґрунтується на винятковому становищі п'яти великих держав, які ревно охороняють своє місце. Коли в 1994 році Консультативна рада при українському парламенті здійснювала консультації з громадянами з цього питання, Ян Бжезінський підсумував думку Богдана Гориня, правозахисника й дисидента: "Захід не зміг адекватно відреагувати на відродження російської гегемонії".
Коли Кучма здавав договір на зберігання в Будапешті через кілька тижнів, як того вимагав меморандум, президент Франції Франсуа Міттеран зауважив йому: "Молодий чоловіче, вас так чи інакше обдурять". "Не вірте їм, — застеріг він, — вони вас обдурять".
Через два тижні після того, як Єльцин зійшов зі сцени в Будапешті, де він проголосив "холодний мир", знаменитий реформатор випробував "Тополь-М", ракету, капітально перероблену в 1992 році, здатну завдати удару по американській землі, — пізніше її використовували як доказ того, що Росія може подолати західну оборону. Напередодні Нового року він розпочав вторгнення в Чечню, в результаті якого загинули десятки тисяч людей, виправдовуючи затримку з внутрішніми виборами в Росії.
Однак, як стає зрозуміло з коментарів Клінтона, історія Будапештського меморандуму — це аж ніяк не розв’язана історія. І, як показує нова хвиля історичних одкровень, настав час відмовитися від таких спрощень.
Україна цілком могла мати засоби для управління ядерним арсеналом.
Збереження цих озброєнь потенційно стримувало б Росію, і зараз є дуже мало причин сумніватися, що довгострокові плани Кремля щодо вторгнення до свого сусіда датовано 1990-ми роками.
І хоча архівні записи також розкривають ключові моменти самоусвідомлення загрози, яку становила Росія, американські посадовці й далі рухалися вперед, попри все — вони були впевненими в хибній думці, що російська агресія може бути предметом переговорів або їй теоретично можна запобігти в майбутньому.
Ці чиновники хотіли привести Єльцина й компанію в демократичне лоно та були готові заплатити за таке майже будь-яку ціну.
А що отримала Україна?
Щоденні бомбардування мирних міст, загибель десятків тисяч українців, зруйновані міста та села, шість мільйонів переселенців, відключення тепла, світла води.
Єдине, чого Україна не здобула, — це те, чого вона прагнула з самого початку: не ядерної зброї, а безпеки, яку ця зброя забезпечує. Українці радо обміняли б кожну боєголовку на серйозні засоби, за допомогою яких вони могли б придушити імперські імпульси свого сусіда. Але і в цьому Києву відмовили.
Історія роззброєння України — це історія про те, як великі держави торгуються за долю вразливої країни, попри її протести й законне занепокоєння щодо регіональної безпеки. Такою є справжня історія Будапештського меморандуму. Тоді, як і зараз, умиротворення агресора несе в собі серйозну небезпеку. Настав час політикам повністю усвідомити цю реальність.
