Мабуть не буде перебільшенням сказати, що Японія є однією з найтехнолологічніших економік світу. І напевно вам буде дуже важко буде повірити, що вже більше 30 років економіка цієї краіни знаходиться в стані стагнації, тобто майже не розвивається. А самі японці цей період в історії називають «Втраченим тридцятиріччям».
Все почалось у 80-х роках японська економіка стрімко завойовувала ринки США та Європи. Звичайно, в кожного товару були певні унікальні переваги, але якщо говорити в цілому, то успіх японських товарів тримався на трьох головних китах: японські товари були інноваційними, якісними і водночас більш дешевшими ніж аналогічні товари, які вироблялись в країнах Заходу.
От візьмемо ринок автомобілів. Зараз існує досить популярна точка зору, що японські автомобілі почали завойовувати популярність в США під час нафтової кризи 1973, коли дефіцит пального змусив американців переглянути свої вподобання. І замість ненажерливих авто власного виробництва вони почали обирати більш економічних японців.
Тим не менш, це була лише частина правди. Насправді завоювання західних ринків це була спільна стратегія японського уряду та приватних виробників. Зі своєї сторони уряд активно субсидував виробників-експортерів, змушував банки кредитувати експорто-орієнтовані галузі і утримував заниженим курс йєни по відношенню до американського долара та інших західних валют. І саме ці стимули дозволяли японським товарам бути дешевшими на американському ринку.
В той же час, виробники, які хотіли отримати таку державну підтримку, зобов’язувались дотримуватись якості вироблених авто і постійно працювати над їх удосконаленням. Тут дуже показовим був приклад запровадження в компаніі Тойота унікальної системи менеджменту під назвою Тойота Продакшн систем, що дозволяла швидше та ефективніше виробляти авто, впроваджувати інновації та головне зменшити кількість дефектів виробництва. І саме за рахунок цієї системи, маленька і більш гнучка Тойота почала витісняти з ринку тодішнього лідера - Дженерал Моторс. Якщо у 80-их роках в GM працювало 750 тис. працівників і вони виробляли 8 млн авто, то Toyota маючи лише 65 тис працівників виробляла - 4,5 млн авто. Тобто, у GM випуск на одного працівника складав 10 авто в рік, а Тойота випускала майже 70 авто на одного працівника.
І насправді подібна ситуація відбувалась в багатьох інших галузях. Якщо говорити про ринок побутової техніки, то в інноваціях японцям не було рівних. CD-плеєр, відеомагнітофон, рідкокристалічний телевізор, цифрова фотокамера - це далеко не повний список комерційних інноваційних продуктів, які швидко завойовували свою популярність у країнах Заходу.
І хоча ця популярність японської побутової техніки тоді не мало серйозного впливу на торгівлю між країнами, але воно суттєво впливала на формування в американському суспільстві бренду «Made in Japan».
Коли цей бренд став культовим, то він розбудив інтерес американців до самих японських компаній. Бо коли американцям подобається якийсь бренд чи товар, то вони звичайно також хотять купити акції цієї компаніі.
Тільки проблема полягала в тому, що японський фондовий ринок був закритий для іноземних інвесторів. Тому американські інвестори як голодні вовки дивилися на японський фондовий ринок, чекаючи можливості зайти на цей перспективний ринок.
Така можливість з’явилась на початку 80-их. Оскільки тоді вже ніхто не мав сумнівів, що невдовзі економіка Японія обжене економіку США і стане світовим лідером, то така перспектива звичайно налякала американську еліту. В першу чергу це загрожувало втратою економічного лідерства. Також американці побоювались, що конкуренція з Японією знищить цілі галузі промисловості, що в свою чергу приведе до втрати технологічного лідерства, а цього вони допустити не могли. Ну і окрім того, все більш очевидною ставала проблема торгового дефіциту, а також те що Японія стала найбільшим кредитором США.
Тому щоб якось остудити японську економіку, уряд США прийняв ряд заходів. Спочатку між США і Японією було досягнуто згоди про скасування регулювання на операції з капіталом та повну лібералізацію фінансових ринків. Все це робилось для того, щоб збільшити потоки іноземного фінансового капіталу в Японію, а далі б ці долари підвищили курс японської йєни. А це в свою чергу знизило б конкурентоздатність японського експорту. Яким чином?
Покажу на прикладі. Якщо Тойота коштує 2,5 млн йєн, то при тодішньому курсі 250 йєн за дол на ринку він коштуватиме в США 10 000 дол! Якщо ж курс йєни зросте до 100 йєн за дол, то ціна авто зросте до 20 тис дол.
Однак, не завжди потоки іноземної валюти можуть підвищити курс внутрішньої валюти. Тому що центральний банк міг би спокійно викуповувати надлишкову валюту у власні резерви. І тому щоб запобігти такій політиці центробанку, американці змусили японців підписати Плаза-Угоду в 1985 році, по якій Японія була зобов’язана укріпити йєну по відношенню до долара та ряду європейских валют.
І саме ця угода стала спусковим гачком для американських інвесторів. Тому що можна було заробити не лише на зростанні акцій японських компаній, а також на самому курсі. Ну уявіть собі. У 1985 році курс японської валюти був 254 єни за долар США. Припустимо у вас є 1000 дол. Ви їх обмінюєте на 250 000 японських єн. І можете купити або місцеві цінні папери або нерухомість. Навіть якщо ціни на активи не зміняться. І в 1988 якщо у вас було б 250 тис єн, то ви їх могли б обміняти на долари за курсом вже 125 єн за долар. І купити на 250 000 ієн вже 2000 тис дол США! Приріст вдвічі. На порожньому місці і тільки тому, що Японію змусили підписати цю угоду.
І за декілька років американські гроші розігнали японський ринок акцій до нечуваних висот. Індекс Nikkei 225 виріс з 10000 в 1984 році до 39000 в 1989 році. Ціни на акції росли швидше ніж прибутки компаній. Інвестори купували перспективу. Середньозважений коефіцієнт P/E для індексу Nikkei складав 70! В той час як показник 30 в США вже вважався великим. Але ж тут мова про інноваційну економіку, яка невдовзі завоює весь світ, тому інвестори були готові переплачувати за акції японських компаній.
Проблема полягала тільки в тому, що таке підвищення курсу японської йєни дуже сильно вдарило по японському експорту, бо це привело до зростання цін на японські товари в США. А це в свою чергу суттєво зменшило експорт та прибутки компаній. І для експорто-орієнтованої економіки Японії це був дуже серйозний удар.
В свою чергу, коли японські компаніі почали показувати більш скромні результати ніж від них очікували, то це привело до розпродажу акції, який спровокував обвал цін на акції. Індекс Nikkey впав до 7000 і лише нещодавно перевищив рівень 1989 року.
А сама економіка Японії зіткнулась з затяжною кризою, яку через 10 років назвуть Втраченим десятиріччям, ще пізніше двадцятиріччям, а зараз називають Втраченим тридцятиріччям
