Видавництво «Наш формат» видало світовий бесцеллер Дугласа Мюррея «Самознищення Європи. Імміграція, ідентичність, іслам».
Книжки в нас не читають, тиражі стрімко падають й сьогодні середній наклад становить 1400 екземплярів. «Самознищення» надруковано тиражем 2000. Отже, шансів, що її прочитає «середньозважений» українець близькі до нуля. Тому поспішаю виконати свій громадянський обов’язок – коротко викласти те, що ви не прочитаєте ніколи.
З назви книжки все одразу зрозуміло: мова про іммігрантську навалу в Європі й не лише. Також у США (хай живе новоспечений мер Нью-Йорка Зохран Мамдані!), Австралії, Канаді – у всьому англосаксонському світі.
Як відомо, англосакси збудували найуспішніший світ, в якому ми живемо й куди прагне потрапити решта, які цей світ збудувати не здатні. Звісно, мільйони біженців, що вливаються у європейську родину щороку, стверджують, що вони біжуть не за ковбасою й ста сортами пива, а від репресій й неминучої загибелі на батьківщині. Але практика свідчить: переважна більшість з них – молоді чоловіки, які мали б робити життя кращим у себе вдома, але вони рвуться туди, де це зробили інші люди.
Близько половини «дітей» - це статевозрілі чоловіки до 30 років. Просто вони прибувають без документів й розповідають про своє тяжке сирітське дитинство. А отримавши вид на проживання часом сідають у вантажівку й направляють її на британців й мирних туристів, як це було в Лондоні. Або збираються в банди й масово ґвалтують білих жінок на різдвяних святкуваннях, як це було в Кельні.
Про все це розповідає Мюррей, який не приховує своєї позиції: він проти всього цього. Й докладно пояснює чому так сталося й що буде далі, якщо робити те, що зараз, тобто нічого.
Автор – відчайдуха. Зазвичай таких сьогодні в Європі б’ють, ріжуть горлянки, таврують фашистами. Дехто з них вимушений іммігрувати, але здебільшого перебувають під поліцейською охороною, змінюють місця ночівлі, часом мешкають на військових базах.
В це важко повірити, доки не прочитаєш книжку. Це дуже пізнавальне читання для східноєвропейця: погляд зсередини. Виявляється, ми майже нічого не знаємо про процеси у сусідів, або ж наша уява гранично викривлена. Позатим, все це стосується нас безпосередньо, як не дивно це звучить.
Коли закінчиться наша війна, ми неодмінно стикнемося з тою ж міграційною проблемою, яка охопила західний світ. Адже її корені – у повоєнному відновленні Європи, коли учасники Другої світової конче потребували робочих рук для відбудови.
Українські чиновники вже несміливо починають про це говорити й негайно отримують суспільний осуд, передусім від радикалів. Звісно, можна боротися із новоприбульцями шляхом терору й погромів. Але можна діяти раціонально: асимілювати, перетворюючи індусів й африканців на щирих українців. Україна має доволі успішний досвід. Достатньо пройтися вулицями Одеси й поцікавитися її історією. Кого там тільки не живе, але ж ніхто не скаже, що Одеса – італійське, французьке чи навіть єврейське місто. Ні, це Україна.
Або спробуйте віднайти на українських теренах залишки варягів, які правили на Русі. Де вони? Асимільовані вщент!
В Європі 20-21 століть цього не відбувається. Й Мюррей чітко пояснює чому. Мрії європейців про збагачення їхньої культури новоприбульцями, розмаїття вірувань й соціальних практик розбилися вщент об сувору дійсність. Шаурма й кебаб на вулиці – от і все культурне збагачення. Найбільша проблема – ісламська громада. Чому саме ісламська? Тому що, як з’ясувалося, головна відмінність поміж людьми – не расова приналежність й навіть не країна походження, а релігія й вся та культурна надбудова, яка з неї походить.
Біженці-християне майже не згадуються у дослідженні – вони не становлять помітної проблеми. Але мусульмани – це держава в державі із своїми локальними місцями проживання, ідеологією, культурними звичаями, які часом протирічать звичкам європейців й їхній християнській культурі.
Якщо ви все ж візьмете в руки цю книжку й занудьгуєте після перших ста сторінок, раджу починати читання з розділу «Втома» у другій половині книги. Тут автор глибоко аналізує історичне підґрунтя нинішніх міграційних проблем, коли попри наявну загрозу ісламізації й невдоволення населення влада ховає голову в пісок чи навіть в дупу. Дехто, як колишній мер Лондона Джонсон чи прем’єр Кемерон кажуть, що нічого не вдієш й треба просто звикати до цього. Але всі як один гноблять критиків міграційної політики, поспішаючи записати їх у расисти, фашисти, тощо.
Чому так відбувається? Звісно, через бажання зберегти владу. Бо якщо братися за вирішення застарілої проблеми, це може призвести до неочікуваних наслідків. Масові заворушення, зростання кількості терактів ісламістів (яких й без того стабільно більшає). Для кардинального вирішення проблеми доведеться депортувати мільйони людей, а решту примушувати жити по-новому в їхньому новому домі. Це потребує поставити хрест на отій дурній толерантності й ідеях мультикультурності, від яких потерпає вся Європа, змінювати Конституцію...
Напевно дійде й до цього, але не зараз. Суспільство має накопичити гнів.
До 2050 року понад половина населення багатьох європейських країн віком до 14 років будуть мусульманами. Отоді може й вибухне. А поки що в країнах ЄС міцнішають праві партії, які мають «не толерантний» погляд на проблему й шляхи її вирішення. На них одразу вивішують наогдиніші ярлики, включаючи й «прокремлівський проект». Але, на думку Мюррея, головна причина – невдоволення населення діями нинішньої влади, передовсім у вирішенні проблеми ісламізації їхніх країн.
А ми тим часом шкребемо потилицю: звідки отой спалах європейського й північноамериканського антисемитизму?.. Панове, це ісламський антисемітизм, яким інфікований західний світ не лише через власну ліву професуру, а й через імігрантів.
Чи дасть це в історичній перспективі позитивний результат? Не факт. Ота «втома», про яку пише автор, за його версією – першопричина всього, що відбувається в Європі. Й у витоків проблеми стоїть… німецька філософія з її прагненням «дійти до межі» у розгляді будь-якого питання. Саме німець Ніцше проголосив про смерть бога, саме німець Шпенглер проголосив про неминучу смерть Європи, Вагнер намагався дійти до межі в музиці, а вся нація намагалася двічі реалізувати ці прогнози у життя, нацькувавши народи світу один на одного.
На думку Мюррея, з набуттям дедалі більших наукових знань, європейці віддалялися від бога й тої традиції, яка закладалася християнством й успадкованою нею традицією від древніх греків. Європейці спробували й зробили все що можна було: дурне й добре. А втративши релігійний орієнтир втомлено зупинилися, продукуючи мертві ідеї, мертву неокультуру. Наче перед неминучою смертю вони дійшли простенької домінуючої думки: давайте розважатися, ловити кайф. Але це набридає, людині потрібна мета, якої сучасна Європа не здатна винайти.
Й отут у їхньому світі з’являються імігранти-мусульмане зі своїми часто дикунськими принципами. Але ж вони мають живу релігію, мають мету: передовсім це анексія, знищення прогнилого старого Світу. Й багатьох це приваблює, передусім молодь. Не секрет, що серед терористів, які підривають бомби й ріжуть перехожих на європейських вулицях чимало «білих» чи народжених в Європі. Виходить так, що європейська культура вже не приваблює, не здатна асимілювати новоприбульців через свою втому й безідейність. Решта проблем – похідні від цього.
Нам би їхні проблеми, зауважить пересічний українець. Ні, їхні проблеми нам не потрібні. Але нам конче потрібні бійці до іноземних легіонів, майбутні лікарі, будівельники, водії з країн третього світу (бо громадяни розвинених країн до нас не поїдуть). Має бути державна політика із залучення робочої сили, яка не призведе до ісламізації України. Й вивчивши негативний досвід європейців, ми можемо уникнути цієї проблеми. До слова, за останні роки кількість мечетей в Україні подвоїлася.
Характерно, що члени ЄС зі Східної Європи, а саме – учасники Вишеградської четвірки, наші колишні сокамерники по соцтабору, послідовно пручаються політиці мультикультурності й імігрантської навали, яку започаткувала 2014 року канцлер Меркель й просуває нині Брюссель.
Є безліч шляхів вирішення проблеми. Тут буде корисніший досвід не європейський, а азійський. Скажімо, в багатих арабських країнах існує практика, коли пускають на роботу чоловіків з мусульманських країн, але жінок – з християнських. Оце й призводить до асиміляції. Звісно, для нас прийнятні християнські заробітчани – асимілюємо легко. Адже національність визначається не за походженням чи кольором шкіри, а за культурним нашаруванням. Не даремно хтось з європейських політиків казав, звертаючись до секулярних співгромадян: ми повинні поводитися як християни. Це не про вірування – це про культуру, це про ставлення до оточуючих й співіснування у цьому світі.
Щодо майбутнього бабці-Європи, Мюррей налаштований скоріш песимістично, хоча не каже цього прямо. Українцям потрібно читати більше таких книжок й уважно придивлятися до тих, з ким прагнемо пов’язати власне майбутнє, аби не потрапити під європейські суди, як учасники Вишеградської четвірки, які вперто пручаються європейській ісламізації.
