"Моя бабуся пробула в трудовому полоні чотири роки" - Наталка Климась

"Моя бабуся пробула в трудовому полоні чотири роки" - Наталка Климась

Повернулася з війни, коли їй було двадцять. До самої своєї смерті вона кожного дня згадувала війну. Уявіть: шістдесят шість років день у день людина пам‘ятала війну в найменших її подробицях.

Після смерті бабусі ми ще довго знаходили запаси сухарів у кожному її глечику, у кожній торбинці. Тоді мені здавалося, що то «старчеське», і тільки тепер я зрозуміла, що то був страх знову пережити пережите.

Сьогодні я порізала хлібину, насушу сухарів. Різала, плакала, згадувала бабусю…

Мої діти прокинулися під шість гучних вибухів навколо нашого міста.

Два дні в бабусиному погребі.

Два дні, не знімаючи взуття та одягу.

Ми всі оніміли.

Ми оніміли та водночас прозріли. Раніше не могли уявить, що сопіння собаки може бути схожим на звук ракети, а шелест води в трубах нагадує звук двигуна.

Як багато всього, виявляється, ми не знали в цьому житті…

.

Я напишу листа.

Про те, що я раніше не писала.

Про останню свічку в підвалі, що дотліла.

Про пів пляшки води в кутку, що зберегли на післязавтра.

Про дядька Івана із восьмої, що читає Біблію під самою стелею, коло забитого фанерою вікна.

Про бабу Олю із двадцять шостої, що нарізає квашений огірок у напівтемряві, кладе його на шмоточок хліба, розміром із копійку. І плаче… плаче… ридьма завива…

– Їж, янголятко, сама закривала, з перчиком.

– Баб Оль, не плачте, сльози бережіть до перемоги.

Я напишу листа трикутником жовтої цеглинки, що відколовся від стіни.

Про руде кошеня на Катрусиних грудцях, яке вже ніколи не замуркоче… стихло…

Я напишу такі слова, від яких ножем у горлі, їх промовити не вистачає мужності. Слова болю, який буде жити в стінах підземки століттями.

Я обов’язково напишу листа.

Про все і щоб нічого не забути. Бо дні зливаються в єдину суцільну темряву в секундній вічності… ні ранку, ні дня тижня, ні годин…

Все зупинилося.

Тільки чути, як потріскує свічка в пустій склянці, а за вікном тужать горобці, відчуваючи смерть.

Я напишу листа.

Я розкажу, як здригалася земля від плачу матерів.

Як батьки втрачали свідомість від розлуки з синами.

Як звуки літаків в‘їдалися у вуха дітей.

Як таблетку Валідолу ділили на десятьох, бо біль був такої сили, що розривалися серця…

Я напишу листа.

Про бабу Олю чи тітку Галю. Про діда Івана з Біблією чи дядька Миколу з інструкцією до пральної машини.

Катрусь, Настунь, Данил. Про котів, папуг, хом’ячків, що вмирали на їхніх грудцях.

Я напишу про все. Адресую того листа сама собі… і щоб нічого не забути…

Але, навряд чи напишу…

Останній аркуш зошита дотліває у буржуйці.

Нашкрябаю цеглинкою на стіні:

«Боже, збережи». І ляжу спати…

Руки стануть палицями…

А мозок – просто, органом…

.

Чому я не пишу про політику?

Уявіть собі бабцю. Звичайну жіночку похилого віку.

Приходить ця бабця у поліклініку до гінеколога. Тільки зайшла в оглядовий кабінет, тільки познімала спіднє, як тут завила сирена, і завгоспша в рупора заволала: «караул, бигом, усим болним або щитающим себе болними, покинуть німєдля приміщення, до відбиття тревоги!»

По коридорах прозвучало масово: «як ви заї.али». Але послушно почовгали в безпечне місце - під поліклініку, поставали на східцять, курять, чекають відбою. Хто з чим: хто з гіпсом, хто на протезі, комусь просто підписать, когось на колясці зперли з четвертого поверху, «бо ліфт під час тревоги небезпечний» - попередила ліфтьорша.

Але у тої самої бабці без спіднього виникла найбільша проблема. Бо бабця не встигла знять труси в оглядовому та з переляку обпісьнулася. І почовгикала бабця по ступеньках без трусів, колготок, рейтузів, зате в тапках і в бахілах. Вийшла бабця на ганок. У руках - мокре спіднє. І думає бабця: «де його, матьйого, просушить?» І розклала його на лавці, коло калітки. Тільки розклала бабця спіднє…

«Отбой!» - знову заволала завгоспша.

Ліфти вмить зробилися безпечними, але «сідать не можна, - попередила ліфтьорша, - бо всьо равно всі не помістяться».

Знову масове: «як ви заї.али».

Хто пішки на протезі, хто рачки поповз знову на четвертий, хто тільки підписать, понесли колясочника.

І бабця зібрала спіднє та поперла знову до оглядового. Але вже була сьомою, бо черга обновилася. Висохло якраз спіднє, бабця вділася. Дійшла врешті бабина обновльонна черга розчепірюватися. Зайшла. Але акушерочка ще з порога ніжно повідомила бабці: «якого чорта ти приперлася без наборчика оглядового?»

І знову бабця пісьнула в спіднє і почовгикала в мокрому до сусіднього корпусу, щоб придбати в аптеці оглядовий наборчик.

Поки ходила, знову черга обновилася, і зробилася бабця сьомою. Підсохло спіднє прямо на бабці, бабця зраділа, що вже заходить, але та сама ніжна акушерочка об‘явила: «всьо, зйобуйте одцюда, на сьогодні прийом окончений, дуйте до сімейнічки по нові талончики». І знову масове: «бля, як ви заї.али».

Історія без хепі енду.

Чому я не пишу про політику? Потому шо пішла вона нах.й…

Фото:

«Свічка в погребі моєї бабусі. 24.02.2022. Перший день війни»

Нехай горять свічки. За тих, хто віддав свої життя за наші життя.

Вічна Пам‘ять Вам, Герої!