Чомусь спостерігаючи обличчя будь-якого українського політика щоразу згадую наперсників в «Адідасі» з далеких 90-х. Звісно, політики вже не ходять в шкірянках й кросівках, й навіть інколи мають інтелектуальні риси обличчя, проте, мова не про них. Я згадую гравців, яких наперсники мають ось-ось розвести на бабки. Ними зазвичай ставали провінційні гості столиці, які щойно вийшли на автовокзалі чи зістрибнули на перон з переповненої електрички. Якщо ти приїхав до самого Києва, то неодмінно маєш пошвендяти по Хрещатику, з’їсти перепічку, випити кока-коли… й тобі неодмінно закортить завітати до вбиральні. Найпопулярніший серед провінціалів громадський туалет в країні розташовувався у дворі поруч із центральним виходом метро «Хрещатик». Тут можна було знайти все: палені «Левіса», можна було нарватися на гоп-стоп, а з приходом рекету – програтися в наперстки. Тоді цим видом промислу не гребували майбутні ватажки оргзлочинності. Сам Борис Сосланович Савлохов «сидів на гівні» - саме так називалося це зайняття серед своїх. Й тепер ви знаєте чому.
Рекет пішов геть, його місце посіли податківці, безівці, набушники, дебеерівці, кашники… А от роль лоха незмінно грає той самий пересічний українець. Його обирають всі вищеперелічені, а на олимпі сидять умовні міндічі. Лише прізвища змінюються разом із президентами, але суть залишається тою самою.
Посполитим, аби вони не замислювались чому так відбувається час від часу вкидають оце все: мовні срачі, культурний Захід України із своїм професором Гріцаком й покійною Фаріон у противагу дикого Сходу; п’яту колону; засилля московських, єврейських, європейських, американських ворогів нації… Згодувати це простаку легше легкого. Й ось він вже йде перейменовувати вулиці, валити пам’ятники, закривати музеї, цькувати тих, хто мислить не як він…
Все, що відбувається навкруги спрямовано саме на простаків, бо розумна людина просто не вестиметься на цю дурню. Вона передовсім спитається: а що власне мені від того, чи житиму я й моя родина краще, чи працюватиме держава на мене, а не лише ковтатиме мої податки?.. Нєєє, нащо так глибоко копати, навкруги вороги, держава в небезпеці – йди перейменовуй вулиці й вимагай знесення бюсту Пушкіна в Одесі, де більшість ніколи не була й того бюсту в очі не бачила. Одеський Пушкін – загроза української державності, не говорячи вже про київського Булгакова!
Оцей «наівняк» пре з усіх щилин. У шкільних підручниках – виключно «садок вишневий коло хати» й жодного слова про мартени й терикони. Що вже казати про корабелів, рибалок, токарів, зварювальників й інженерів. Лише хлібороби-гречкосії!
Кілька років тому Джо Байден насмілився висловити думку, що Україна могла б влитися в економіку цивілізованого світу зі своїм сільським господарством. Здавалося б, це природньо для нації, яка так оспівує садок вишневий коло хати. Що тут почалося! Народ вибухнув: ми індустріальна країна, в нас «Південмаш» й «Мотор січ». Хочемо на рівних, ми будемо лідерами й локомотивом старого й втомленого Заходу. Щоправда на завершення четвертого року війни вся наша науково-промислова надпотужність не спромоглася виробити однісеньку потужну ракетку, яка б знесла нахрєн кремль..
Це якась біполярка, панове. Залишаючись ментальними провінц1алами й оспівуючи рідне село, де нація пустила глибокі коріння, українці мріють про свою виключність й рівність з лідерами світу, які пройшли нашу стадію розвитку сто років тому.
Найнебезпечніше, що народ цього не розуміє. Я роками спостерігаю як деградує український театр, бо деградує глядач. Як акторська гра стає дедалі гіршою, п’єси примітивнішими, а овацій більшає. Сьогодні жоден виступ поганеньких акторів, музикантів, співаків не залишається без фінальних овацій з підстрибуванням з місць всієї зали: «Браво, біс» - несеться на сцену, хоча за рідким виключенням виконавці мали б з ганьбою тікати за завісу.
Політики й чиновники так саме погано грають відведені їм ролі. А всі дивляться «Телемарафон» й не можуть второпати: що ж пішло не так? Аж поки західна структура НАБУ за вказівкою з-за океану не наважиться відслідкувати як мільярди тої західної допомоги за рахунок якої ми живемо й воюємо розкрадається за вказівкою отих дешевих політичних лицедіїв.
За десятиріччя, які минули з часів проголошення незалежності, було достатньо часу аби зробити висновки. З часів розвалу СРСР й соцтабору всі його частини наростити власний добробут у рази, включаючи відсталі Узбекистан, Таджикистан й аграрні Молдову з Болгарією. Лише Україна – острівець стабільності у цьому світі: ми довгі роки не можемо дотягнутися до омрієної цифри 200 млрд.дол ВВП й стаємо дедалі біднішими. Попередні десятиріччя це нівелювалося проїданням усього, що мали з часів розвалу Союзу. Але не створили й не збудували нічого свого окрім Кончі Заспи й отих «человійніков», які захаращили українські міста, зробивши життя в них нестерпним. Крапка: проїдати більше нема чого. Все що залишалося – знищила війна. Ми тотально залежні від кредиторів, ми не здатні прогодуватись, ми прирекли тоненьку смужку пасіонаріїв на знищення у вирії війни. Й попри все це вже четвертий десяток років співаємо ті самі пісні, задовольняючи національну пиху.
А все, що слід зробити для початку: підійти до дзеркала й роздивитися хто ми є насправді й що накоїли своїм господарюванням «у рідній сторонці».
Власне, це була лише передмова до тексту, написаного однією розумною людиною, що наводжу нижче.
