Коли на Банковій хтось каже: «Ми цивілізовано розсталися», – це завжди означає, що десь до того були матюки, зламані стільці й дуже мало повітря. З тандему Зеленського та Єрмака зробили красивий некролог: подяка за роки служби, «патриотизм», «успішний мирний трек», «перезавантаження системи». Але всі сигнали з кулуарів – від журналістів, депутатів, людей, які сиділи того дня в коридорах на Банковій, – говорять про інше. Про скандал, докори, взаємні звинувачення і навіть сльози. Не тому, що раптом комусь стало соромно. А тому, що система, яку вони разом будували сім років, нарешті добралася до фази, коли починає їсти своїх творців.
За цим конфліктом стоїть не просто розрив двох персонажів. За ним – зіткнення між президентом, який усе ще переконаний, що зможе врятувати себе через «переговори й патріотичні заяви», і його колишнім «сілим мозком», який перестав бути активом і став юридичним та політичним ризиком для всього режиму. Це історія про те, як Єрмак із головного інструмента Зеленського перетворився на його головну небезпеку. І про те, хто сьогодні змушує президента не поховати разом із Єрмаком НАБУ, а, навпаки, жити в цугцвангу між українським суспільством, Брюсселем і американським ФБР.
Щоб зрозуміти, чому їхній конфлікт такий небезпечний, треба пригадати, як вони взагалі з’явилися як пара. Зеленський прийшов до влади не як чиновник, не як продукт партійної школи, а як символ. Образ «хлопця із серіалу», який їде на велосипеді й розганяє стару корумповану зграю. У цій проєкції було багато інфантильного, але вона була щира – і на ній виграли. Проблема в тому, що символ – не інструмент управління. Символ можна любити, можна носити на футболці, але ним неможливо оперативно керувати системою, постачанням, армією, митницею, енергетикою.
Коли символ раптом опиняється в ситуації реальної влади, вибір дуже простий: або він формує середовище, або середовище формує його. Зеленський з перших днів обрав друге. І головним середовищем, яке почало формувати президента, став Андрій Борисович Єрмак.
Єрмак не був «просто юристом» чи «старим знайомим». Він був людиною, яка знала, як заходити в чужі кабінети й виходити з них із уже прийнятими рішеннями. Людиною, яка вміла одночасно говорити з олігархами, медіавласниками, західними дипломатами і головами силових відомств. Людиною, яка розуміла, як перетворювати рейтинг у контроль, а контроль – у ресурс. На фоні наївної віри в «гарних людей без досвіду», така фігура дуже швидко стає незамінною: замість багатоголової “старої системи” у тебе – «своя людина, яка все знає і все вирішить».
Так народжується тандем – продукт і продюсер. Зеленський – обличчя, Єрмак – мозок, кишки й нервова система. Дуже швидко через нього починає проходити все: кадрові рішення (кого зробити міністром, кого викинути, кого призначити "молодою кров’ю"), зовнішньополітичні рішення (ключові контакти із Заходом і навіть “особливі” лінії на Москву концентруються не в МЗС, а на Банковій), силовий блок (хто очолить СБУ, ДБР, хто стане «голосом» РНБО, які санкції давити, якіх ворогів оголошувати врагами народу, а яких схеми — інструментом впливу).
Конституція пише одне, реальність – зовсім інше: «інфільтрована держава» формується не в Кабміні чи Раді, а в невеликому кабінеті на Банковій. Там, де без «добра Єрмака» не проходить жодне велике рішення. І коли Зеленський в якомусь інтерв’ю каже: «Я прийшов із Єрмаком і з Єрмаком піду», – це не просто дружня перебільшена фраза. Це – фактичне визнання: він добровільно прив’язав свою політичну долю до однієї людини, яка отримала монопольне становище у всій внутрішній логіці влади.
Там, де концентрується влада, завжди концентруються й гроші.
Паралельно з політичною вертикаллю навколо ОП виростає вертикаль некроекономіки – системної наживи на війні, обороні, енергетиці. Тимур Міндіч, Герман Галущенко, схемні контракти «Енергоатому», “Світло М”, дике «бронежилетне казино», шлагбауми для підрядників, які мусять платити «добровільні внески» за право поставляти щось фронту. Це не історія про «збоченців на місцях». Це цілісний механізм, у якому війна – фон, а бюджети – кормова база.
Операція НАБУ «Мідас» стала тим моментом, коли ця некроекономіка отримала ім’я, обличчя й голоси на записах. Слідство показало: фігуранти не просто крали, вони вели себе як паралельний уряд, “операційний штаб” у тіні. Вони вирішували, які оборонні проекти підуть, які стояти, які тендери виграє свій, а які – “недостатньо зрозумілих людей”. Усе це відбувалося не десь внизу. Нитки сходяться в одну точку – Офіс президента. Саме туди стікаються запити, там узгоджують конфігурації. Без політичного даху така екосистема не живе. Дах і є голова ОП.
Тому «Міндічгейт» вистрілив не просто як корупційна справа. Він вистрілив по центровій деталі – по людині, яку президент зробив своїм ядром. І в момент, коли детективи НАБУ заходять у будинок Єрмака й починають виносити з нього коробки, стає зрозуміло навіть тому, хто цього до кінця не хотів визнавати: тепер це не просто «мій Андрій». Це – кримінальний ризик на ногах, який йде в обіймах із усіма твоїми політичними зобов’язаннями, мирними заявами, перемовинами й промовами.
Поки корупцію виходило замаскувати під “державні потреби” чи “важкі рішення”, тандем міг сам себе заспокоювати. Війна йде? Так. Фронт тримаємо? Так. Ну й що, що Міндіч вирішив зробити ще один “шлагбаум” на Енергоатомі – головне, що ми загалом справляємось. Та ця внутрішня угода валиться в момент, коли НАБУ приносить не «меню компромату», а реальну кримінальну справу: з конкретними епізодами, сумами, учасниками, псевдонімами, з прив’язкою до рішень, що проходили через ОП. З цього моменту роль Єрмака перестає бути ролью “чорного ящика”, через який все проходить. Він перестає бути просто “другом, який працює”, – він стає юридичною бомбою під кріслом президента.
На цьому внутрішньому зламі накладається зовнішній удар. В американській політиці міняється команда, і в Білий дім повертається Трамп – зі своїм почерком «я вирішу все один» і улюбленою риторикою «Україна має бути вдячною, а не користуватися нами». Команда Трампа привозить у Київ, а потім і в Женеву, рамку з 28 пунктів, які на першому етапі виглядали як списаний із Кремля чек-лист капітуляції: де-факто здача Криму й окупованого Донбасу, вимоги обмежити армію, винести НАТО за межі реальності, зафіксувати російський вплив на наші території.
І от тут входить у гру Лев Парнас – не як пророк, а як людина, що вже бачила, як ця машина працювала у 2018–2020. Він описує “дві двері”, які будують для Зеленського у Вашингтоні. Через першу – ти тихо погоджуєшся на мир за чужими правилами. Так, це болісно, але ти і твої найвірніші з оточення отримують де-факто індульгенцію: Америка не робить із вас показовий кейс про розкрадання допомоги, не запускає повномасштабної кримінальної кампанії. Ви йдете як “втомлені лідери, які пройшли війну і зробили важкий вибір”.
Через другі двері – ти намагаєшся грати у героя до кінця. І тоді запускається машина: слухання в Конгресі про “втрачені мільярди”, розслідування по лінії DOJ і ФБР, зливи документів (частково справжніх, частково змонтованих), плівки й “інтерв’ю інсайдерів”, які будують образ не Володимира, що стоїть у Києві під час вторгнення, а Володимира, який “керував мафією, що розпиляла гроші на броні й генераторах”.
У цьому сценарії Єрмак – ідеальна стартова точка. Він – обличчя Офісу, який був за все це відповідає, він – встромлена в центр історія “корупції у воюючій країні”, і він же – носій інформації про всі ті сі сієї, які Парнас описує як “екосистему Деркача”: суміш російської розвідки, української тіньової політики й американських радикальних “розслідувачів”, які готові з будь-якого фрагмента зробити “картина маслом”.
Зеленський це бачить. Він чудово розуміє, що Єрмак стає занадто зручним цапом-відбувайлом для всіх, хто хоче скинути відповідальність за провали й схеми на одну голову. Американці можуть сказати: “ми ж не проти України, ми проти його корупційних людей”. Росіяни кажуть: “ми ж не проти українців, ми проти їхнього корумпованого режиму”. Внутрішні критики кажуть: “все зло в Єрмаку, давайте тільки його виносити – і заживемо”.
Але проблема в тому, що тримати Єрмака поруч у такій конфігурації – означає тягнути міну разом із собою. У якийсь момент Зеленський робить висновок: від цього пасажира доведеться відчепити вагон. І тут стається те, про що шепочуть на Банковій: жорстка розмова, докори за спиною, сльози й остаточне розуміння, що їхня “подружня історія” закінчилась не красивим «я тебе відпускаю з миром», а холодним «ти – ризик, і я більше не можу тебе тягнути».
Здавалося б, із цього місця у будь-якого українського президента старої школи був би спокуса “впихнути все назад”: придавити НАБУ, замінити керівника, загасити скандал. Традиційна схема “зберегти вертикаль, пожертвувавши нижніми поверхами”. Але є ще один, найцікавіший прихований аспект: сьогодні Зеленський не може просто зламати НАБУ, навіть якби дуже хотів. Його банально тримають за руки.
З одного боку, це — суспільство, яке після чотирьох років повномасштабної війни не готове спостерігати, як “друзів президента” відмивають від справ, де звучать “Енергоатом”, бронежилети й фортифікації. Після Бучі й Краматорська нуль толерантності до “своїх корупціонерів” – не надмірна етичність, а психологічна норма. Будь-який грубий удар по НАБУ в історії «Мідаса» миттєво сприйметься як пряма зрада. Навіть якщо не виведе 200 тисяч людей завтра, він спалить те, що є зараз найбільшим ресурсом Зеленського – довіру як верховного головнокомандувача.
З другого боку, це — Європа. Антикорупційна боєздатність України вписана чорним по білому в усі документи, які ведуть до ЄС: від кандидатського статусу до майбутніх переговорів про членство. Брюссель чітко дивиться: чи працює НАБУ, чи є справи проти великих фігур, чи не відмотують їх назад через політичні рішення. Вбивши “справу Єрмака” на рівні НАБУ, Банкова обнуляє свою євроінтеграційну траєкторію. Це не пафос, це бюрократична реальність.
З третього боку – те, про що у нас люблять не згадувати вголос: американські аудитори, DOJ і ФБР. Кожен пакет USAID, кожен транш на військову допомогу – це не просто гроші, це юридичний об’єкт внутрішньої системи контролю США. Після Афганістану, а тепер і після гучних розслідувань про корупцію в Україні, будь-який сигнал «у Києві політично схлопнули антикорупційну справу, де може бути залучено американські кошти чи контракти», – це червона лампа в офісах інспекторів та слідчих за океаном.
Так, ФБР не приїде й не одягне Зеленському наручники. Але:
в них є інструменти, щоб копати по компаніях, банках і посередниках, які були в схемах,
вони можуть вимагати документи по лінії міждержавної співпраці,
вони можуть зробити з цього великий політичний кейс у Конгресі.
Тобто: якщо Банкова зараз грубо «виріже» НАБУ із “Мідаса” й справи Єрмака, вона підставляє себе під інший тип удару – з боку системи, яка бачить у цьому не “наше внутрішнє діло”, а знищення доказів у потенційних кримінальних справах, пов’язаних із використанням американських кишень.
Зеленський, попри всі свої провали, не самогубець. Він чітко бачить: поховати НАБУ заради Єрмака – означає підписати не лише політичну смерть, але й можливо, міжнародну кримінальну історію.
Тому він робить те, що виглядає як “сміливе рішення”: Єрмак – геть, НАБУ – формально недоторканне. Ми демонструємо і Брюсселю, і Вашингтону: дивіться, ми здатні віддати свою «праву руку» під удар системи, яку ви від нас вимагали. І паралельно намагаємося зберегти хоч якісь важелі у переговорах про мир.
У такій конфігурації Єрмак вже не просто “помилка кадрової політики”. Він – повноцінна загроза по трьох лініях:
юридичній – бо НАБУ вже зайшло і не зможе “не помітити”, навіть якщо дуже попросять;
політичній – бо його образ у суспільній уяві став концентром всього, що пішло не так: від вагнергейту й Оману до бронежилетів і «Енергоатому»;
зовнішньополітичній – бо через його ім’я і справу “Мідаса” будуються як сценарії парнасовського шантажу, так і московські пропагандистські стріли.
Звідси – сцена зі сльозами на Банковій. Це не про романтику чоловічої дружби. Це про момент, коли президент дивиться на свого багаторічного продюсера і вперше говорить йому не «ми», а «ти»:
“ти більше не можеш бути моєю тінню. Тепер ти – прожектор, який світить на всього мене”.
І так, Зеленський цього прожектора боїться. Бо якщо завтра Єрмак вирішить піти ва-банк і заговорити – у форматі компроматів, інтерв’ю, свідчень – цей світ прикине на себе і всю історію «інфільтрованої держави», яка починалась не з Міндіча, а з отих перших вирішених питань “по-тихому”.
Фінальна правда проста й неприємна:
Єрмак став небезпекою для Зеленського не в той момент, коли в його будинок зайшло НАБУ, а тоді, коли антикорупційна вертикаль, Брюссель і Вашингтон синхронно перестали вірити, що його можна безкарно захищати. Зеленський зрозумів це запізно – і платить дорого: втратою «сірого мозку», розвалом своєї внутрішньої конструкції та втратою частини довіри.
Питання зараз не в тому, хто з них більше винен. Питання в іншому: чи перетворимо ми їхній конфлікт на шанс нарешті де-персоналізувати владу, добити «державу Єрмака» і побудувати реальні інституції, які не залежать від одного “друга” президента.
