Зелені переговірники вже обережно заявляють про подальші болючі рішення, тактичні поразки, але стратегічні виграші. Я можу припустити, в чому вони бачать "стратегічні виграші".
Коли хтось наступний, хто захоче обратится в нашу владу, скаже про чудові перспективи післявоєнної відбудови, про те, як світ кинеться рятувати нашу економіку, про те, що нарешті наші діти підуть до школи (так, знову зазначу, що Схід до шкіл не ходить, до шкіл долітає за хвилини), "ми не визнаємо юридично, але...", "зруйновано, але ми відбудуємо й тоді заживемо...", "віддамо, але ж не стрілятимуть..." - ця людина повторить не тільки тактичні поразки, але й справжні стратегічні виграші ми ніколи не отримаємо. Ніколи.
Віднині (хоча історія наша повторюється) ми не можемо просто жити мирно. Ми не можемо просто відбудуватись. Ми не можемо просто забути. Ми не можемо просто змиритися. До цього ми кожного разу, після кожної поразки скочувалися в окупацію московитами. Одні покоління гинули від Голодомору, гинули у війнах, а їх нащадки в окупації москвою споживали російську версію нашої історії. Ми з зачищеною свідомістю пробували жити з ними "мирно", проте чергові наші покоління знову гинули. Через них. Калейдоскоп смертей українців, чиї предки вмирали, а наступні покоління втрачали історичну пам'ять - нескінченний.
Стратегічний виграш можливий за умови важкої наполегливої праці - внутрішньополітичної, військової, внутрішньоекономічної, дипломатичної. Я з 2019 року не бачу, щоб ті, хто допомогли путіну ось таке з нами зробити, взагалі розуміли щось про стратегію держави Україна. Тактична поразка з подальшою стратегічною перемогою - це що? Це потік грошей на відбудову? Це тихі ночі й мирні дні? Але вони тепер лише тимчасово тихі. І тимчасово мирні. Поруч росіяни, на нашому Донбасі, в нашому Криму, на нашій Херсонщині, в кількох десятках кілометрів від мене на Харківщині... Вони повзуть. Вони зариваються в нашу землю. Будують плани. Мають подальші зазіхання. Ти тільки відвернешся - вони вже на метр ближче. На твоєму полі. На твоїй вулиці. В твоїй хаті. За твоїм столом. Їдять твоє, беруть твоє, виносять твоє, вбивають твоїх.
Не може бути миру тепер ніколи. І хай буде проклятий той, хто прийде до влади зі словами "ми все відбудуємо, тепер все буде добре".
Право на життя, як показала війна, має виборюватись не окозамилюванням. Не грошима. Не обіцянками відшкодувань - відшкодування й так мусять бути обов'язковими. Проте перспектива "отримати процвітання України" як подачку - вона затьмарює найважливіший аспект, а саме - КОЛИ росіяни знову прийдуть і знищать все те, що ми/нам відбудували? СКІЛЬКИ доведеться віддати їм наступного разу? ЯКЩО, звісно, українці в Україні ще залишаться, і якщо залишиться сама Україна.
Я думаю, що стратегічна перемога для тих, хто зараз вирішує наші долі - це економічні чинники передусім. Страшна корупція, яку ми маємо "завдяки" і владі, і її виборцям, виїдає очі. Отже, гроші - це все, за чим вони прийшли. Коли росіяни в період "стратегічної перемоги" відновлять свої спроможності, а у нас в період "перемоги" не з'являться справжні дипломати, справжні політики й справжні президенти - гріш ціна нашій "стратегічній перемозі".
Надалі я бачу тільки один шлях: "ми не маємо ядерної зброї, але якщо що, то знайдемо".
"Ми не знаємо, хто полює за російськими вбивцями, це вони самі один за одним самовбиваються".
"Це не ми. Нас там немає. Ми нічого не бачили. Але можемо повторити".
І Армія, Армія, Армія, і тільки потім все інше.
Не завадить виховувати здорову нахабність (на міжнародних майданчиках передусім). І готовність. Українець, який полегшено зітхає після слів "тепер не стрілятимуть", "щось підписали" - ВЖЕ втрачає своє майбутнє.
