«Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це не залишає багато простору для компромісу».
Голда Меїр
Ну що, мої котики та зайчики, вже всім все зрозуміло, чи таки треба ще краще пояснити?
Не буде жодного «компромісного миру» - ні «достойного», ні «справедливого», ні недостойного та несправедливого. Ніякого.
І це, як і вся ця війна, зовсім не наш вибір.
У всіх наших західних партнерів та у значної частини нашого втомленого суспільства, останні місяці голова забита шкідливою та небезпечною ілюзією швидкого досяжного миру на якихось бодай трохи прийнятних умовах.
Заради цієї ілюзії Пуйлу запропонували настільки прекрасні умови, що про це навіть огидно писати. Але це дало ефект, чомусь несподіваний для західних партнерів, і чомусь відпочатку очевидний для мене.
Він… ви не повірите, мої котики та зайчики… раптом захотів ще значно більше! От ніколи ж так раніше не було, і раптом знову! (с)
Останні заяви та інтерв’ю Пуйла настільки недвозначні, що треба вже не знаю як напружувати фантазію та уяву, аби трактувати їх по іншому, аніж однозначне рішення воювати до повної та остаточної перемоги.
І цією перемогою він не вважає адміністративні межі Донбасу, та навіть не «чотири конституційні області».
Останні заяви Пу містять чіткий опис його мінімальних вимог:
- до складу рашки має ввійти вся «Новоросія», Пуйло знову вживає саме цей вже якийсь час призабутий термін (нагадаю, що це крім Донбасу, Херсонської та Запорізької областей також як мінімум Харківська, Дніпропетровська, Миколаївська та Одеська області, щодо Кропивницької області є різночитання)
- ці територіальні надбання разом із Кримом мають бути визнані юридично російськими, а не «підвішеними» у статусі окупованих територій
- все те, що не ввійде до складу рашки, має бути «денацифіковане», «нейтралізоване», роззброєне та максимально підготоване для подальшої легкої окупації, коли рашка трохи оклигає від цієї війни, або ж до швидкого переходу під контроль рашки у формально невійськовий спосіб (за зразком Білорусі та Грузії)
Так, на таких умовах Пу дійсно готовий негайно закінчити війну, от хоч сьогодні. А чому б і не закінчити, якщо ти отримав все, що хотів, або ж їхнім новоязом «досягнув всіх цілей СВО»?
Нагадаю, що метою «СВО» ним же визначене «остаточне вирішення українського питання», саме в тому сенсі, в якому Гітлер вирішував питання євреїв.
Ніякі інші умови Пу не влаштують.
Отож перед нами не стоїть вибір, на які саме проміжні варіанти ми згодні або не згодні.
Варіантів лише два – або прийняти ВСІ ці вимоги, та дозволити нас «остаточно вирішити», або воювати далі. Воювати до перемоги.
Вибір між цими двома варіантами у нас є, а ніякого іншого нема і не буде.
Пуйло не залишає місця для ілюзій: ця війна закінчиться тільки Парадом Перемоги.
Їхнім на Хрещатику або нашим у Севастополі – наразі не очевидно.
Що б там не казали наші лякливі партнери (які відпочатку жили в переконанні про «непереможність» рашки, а коли це переконання не витримувало зіткнення із фактами, починали навпаки панічно боятись її поразки та розпаду), насправді переможець у нашій війні досі остаточно не визначений.
Так, нинішня ситуація на фронті виглядає такою, що веде до нібито неминучої перемоги росії. Але влітку 2022 вона виглядала нічим не кращою. Натомість восени 2022 ми вже подумки смакували каву на ялтинській набережній, і нашим ворогам тодішня картина теж виглядала приблизно такою ж як нам.
Маятник цієї війни вже неодноразово здійснював хід від однієї крайньої точки до іншої, і наразі далекий від того, щоб зупинити свій хід та безсило завмерти посередині.
Обидві сторони виснажені та воюють на межі своїх сил.
Перевага наразі у росіян, але за рахунок того, що вони останні три роки задіяли всі доступні ресурси та можливості, і потроху прямують до їхнього вичерпання. Натомість у нас залишаються значні незадіяні мобрезерви – людські, фінансові, промислові.
Так, використання цих незадіяних резервів та ресурсів потребує надзусилля – такого ж масштабу, як надзусилля 2022 року.
Чи здатні ми зараз повторити таке надзусилля? Життя покаже. І враховуючи обмеженість вибору, я все ж сподіваюсь, що здатні.
Якщо ми спроможемось на це надзусилля, безкомпромісність та ненажерливість Владіміра Владіміровіча, його неготовність задовільнитись величезною здобиччю, яку йому «на блюдечці» пропонує переляканий Захід (та практично погодили втомлені та зраджені «партнерами» українці), може призвести його до фіналу, колись описаного «їхнім всьом» Алєксандром Сєргєєвічем у казці про Золоту Рибку.
Тільки от розбите корито для Пуйла може виглядати набагато масштабніше, наприклад як розпад рашки після програної війни.
Втім, що там казки – подібне вже було у реальній історії.
Давно відомо, що Пуйло нібито в захваті від Сталіна, але чомусь старанно косплеїть не його, а Гітлера.
Якось у лютому 1942-го, після розгрому Червоної армії влітку 1941-го та після зупинки німецького наступу під Москвою, товариш Сталін запропонував геноссе Гітлеру мирну угоду, дуже подібну до Берестейського миру 1918-го. Гітлеру відходили Балтія, Білорусь, Україна, здається також Дон та Кубань…
Фактично йому пропонували офіційно визнати за ним все, що Вермахт фізично контролював на той момент. Нічого не нагадує?
Гітлер відмовив, бо хотів закінчити війну на Уралі – і закінчив, як відомо, у берлінському бункері.
Історія Путлера вже багато в чому подібна до гітлерівської. Цілком можливо що його нинішня відмова від миру на фантастично вигідних для нього умовах колись буде згадуватись точнісінько так, як фатальна помилка фюрера у лютому 1942-го…
Звісно, якщо ми ще здатні на надзусилля.
Отож, мої котики та зайчики, досить обсмоктувати різні варіанти – 28 пунктів, 19 пунктів, 24 пункти… Все це фантазії, яким Путлєр чітко та недвозначно поклав край. Час це збагнути, і виходити із реальності.
Реальності війни до однозначної перемоги.
І тільки від нас залежить до чиєї.
Розлюченим золотим карасем для Путлера можемо стати тільки ми, і ніхто крім нас. Втім, як і раніше Нічого нового, та сама війна, та сама ставка на життя або смерть
Слава Україні!
