Зовсім недавно знадобились мені послуги сантехніка.Подзвонив в одну фірму,мені прислали молодого хлопця років 28-30.
На час його роботи ми спілкувалися.Працював він в основному лівою рукою,праву якось зберігав.
Я спитав його що з правою рукою.
Він відповів,що недавно повернувся з фронту,його комісували.
Служив під Купʼянском, його поранили,як він каже,рука була перебита,висіла на сухожиллях, добирався до своїх,його помилково обстріляли свої,потім госпіталі,операції,поставили шість пластин,багато розказував про засилля дронів,про мʼясні штурми…
Потім спитав мене-а ви служили?Як там в Радянській армії?
Так,я служив…але я служив в мирний час,хіба може це зрівнятись з тим що переживають зараз наші хлопці в цій війні.
Служив я три роки.
Перший рік-в учбовій частині в прекрасному місті Тбілісі.
Тбілісі-столиця Грузії,старовинне,красиво місто,де живе гордий та свободолюбивий народ.
Грузини,тоді ще,не знаю як зараз,поважали Сталіна, але не сприймали радянську владу.
Я, звісно, не розмовляв зі всіма грузинами,не проводив соцопитування, це просто мої спостереження.
Там я отримав перший урок патріотизму,не «квасного»радянського,а справжнього патріотизму нації.
Так як у Тбілісі практично всі чоловіки ходили з вусами, я теж став собі відрощувати вуса.
І ось одного разу я їхав в трамваї.
В радянський час в трамваї,коли не было кондуктора,пасажири передавали гроші на квиток водію.
Одна жінка щось сказала мені по грузинські,я не зрозумів,але по грошам, які вона тримала руках,я здогадався, що вона передає їх водію.
Я передав їх далі зі словами-передайте водію.
І тут вона на чистій російській мові сказала мені:»тебя что,мама не научила родному языку».
Я відповів -я не грузин.
«Вы все не грузины,когда надеваете эту форму»- сказала она,»поверь мне,через лет 20-30 тебе будет стыдно, что не хотел разговаривать на своём родном языке».
Це був 1960 рік.
І пасажири всього трамвая несхвально дивились на мене.
Я вийшов зразу на наступній зупинці.
Армія-це не відпочинок.Були і вчення і марш кидок на 10 км з повним спорядженням,і розбирання та збирання автомата за 30 і 40 сек. і «наряди»…
Але все ці труднощі якось вивітрилися з памʼяті.
Але один із них я пам’ятаю до сих пір.
Нас,ще не навчених хлопців,стали відбирати і готувати для участі в параді до дня перемоги 9 травня.
Мене відібрали теж.
Муштрували кожен день, а іноді і два рази на день.
У мене була своя шеренга, свій номер в ряду.
І якраз в цей період у мене під ременем вискочили гнійні пухирі.
Коли я тільки сказав, що мені дуже боляче затягувати ремень, попросив замінити, то мені відмовили,сказавши що на війні це сущій пустяк,треба все перетерпіти,бо я виконую історичну місію, мені просто пощастило, що я буду марширувати на головній площі Тбілісі.
Я не спав ночами, лікар мазав зеленкою та йодом.Так пройшло пару тижнів.
Порятунок прийшов несподівано.
Мій сусід по шерензі сказав мені, що в нього були раніше такі пухирі,і йому лікували їх переливанням крові-венозної в артеріальну.
Я попросив медсестру зробити таке переливання.Через пару днів пухирі зникли.
Це мене врятувало, не знаю зміг би я все це витерпіти.
Але все тяжке і погано забувається.
А все добре залишається .
У мене появились нові знайомі і друзі,а двоє із них стали моїми друзями на все життя.
Було кілька курйозних історій, які я ще памʼятаю.
Чомусь три -чотири місяці ми були голодні,хоча кормили нас непогано.
І ось пройшов перший місяць.Нам видали першу«зарплату»-три карбованця за місяць.
У нас на території був маленький магазин,ми його називали магазином Фосгена, бо там працювали дві людини-Фосген та його напарниця.
І ось наш перший загальний візит до магазину.
У нас був дуже цікавий состав курсантів- хлопці з Київа і області,Одеси і області,Тули і області.
Кияни брали буханку хліба,цукерки подушечки з повидлом,пляшку води,одесити теж саме, замість води натуральне вино,одну пляшку на двох,туляки-теж саме , але замість води-потрійний одеколон.
І туляки,не виходячи,з магазину тут же його випивали.
У Фосгена очі полізли з орбіт,а його напарниця каже йому-це ж руські, не дивуйся.
Так, дійсно руським не треба дивуватись.
З нами служив один киянин,вже не памʼятаю його прізвище,такий собі велетень,займався до армії класичною боротьбою.
Я з ним був в добрих стосунках.
Перші місяці він сам просився в наряд на кухню.
Там можна було щось зʼїсти,наприклад кусок хліба.
В один із днів,коли він чергував по кухні, у нас на сніданок була каша з якимсь дуже специфічним запахом.
Я їсти її не міг.Багато хто теж оставили її не доївши.
Я його спитав,чому каша така неїстівна,він відповів, що кухар насипав якоїсь добавки.
А через місяць він признався мені,в чому справа.
Коли каша варилися, він приліг на столик поспати,і поставив свої чоботи сушиться на котлі. Коли він спав, пару раз торкався котла і один із чоботів,впав в котел і варився разом з кашею.
Зранку прийшов старшина,побачив як вариться каша разом з чоботом і обімлів.
Він звʼязувався з керівником і той сказав,що неможливо оставити солдат без їжі,треба тільки мовчати і нічого не розповідати.
Скоро про цей епізод дізнались всі і це блюдо називали «каша з чобітом».
І пішов мій другий рік служби.
Мене направили в танкову частину в м.Нальчик, столицю Кабардино-Балкарської республіки.
Курортне містечко,де живі були ще сільські традиції.
Ідучи містом можна було побачити місцевих жителів, що сидять на лавці біля своїх будинків, та лущать насіння.
Там було велике озеро, багато відпочиваючих.
Коли б не служба, то там був би для мене курорт.
Кожну суботу нас відпускали в звільнення.
Ходили ми в основному на танцмайданчик, де знайомились з дівчатами.
Я помітив одну особливість.
У Нальчику були розташовані три військові частини:
Наша-танкова, повітряно-десантна,та артилерійська.
На танцях часто бували сварки між місцевими хлопцями, та воєнними, іноді і з бійками, частіше всього із-за дівчат.
Але танкістів ніхто не чіпав
Я не розумів чому. Потім я познайомився з місцевими хлопцями і вони розповіли таку історію.
За рік до мого приїзду хлопці посварилися з двома танкістами,та трохи їх побили.
Коли вони покидали майданчик то пригрозили, що зараз виведуть свої танки і перестріляють півміста.
Ніхто не повірив, посміялись, і на цьому було закінчено.
Але в цю ніч в танкову частину приїхало 5 нових танків,тільки з конвеєра .
На пів першу ночі вони з гуркотом проїхались по центру міста.
Нальчик-місто невелике і об інциденті на майданчику і об погрозах танкістів знали багато.
І тоді батьки хлопців строго їх попередили-танкістів не чіпати.
Бачите, як одна випадковість може змінити хід подій.
А вже на початку третього року служби, коли почала розвиватися ракетна програма,мене послали дослуговувати в ракетну частину під Новосибірськом.
Це було тільки назва-ракетна частина.
Її треба було тільки будувати.
Спали в палатках, взимку обігрівали її буржуйкой-при температурі 25-40 градусів Мороза не дуже зігрівало.
На початку січня мені,і ще трьом моїм друзям,запропонували перейти служити в комендантській взвод,який тільки формувався на другій площадці.
Там було стаціонарне приміщення, і ми з радістю погодилися.
Коли ми бували в Новосибірське я завжди бачив величезні черги ,в основному за горілкою .
Ні в якому разі не буду казати, що в Новосибірську тільки пʼють.
Там є Академмістечко, багато підприємств, театр опери і балета…
З театром опери і балета у мене була цікава історія.
Я познайомився в Новосибірську з одним хлопцем,який там жив і вчився в Інституті.
Іноді у звільненні я заїжджав до нього і ми разом проводили час.
Одного разу він спитав мене зможу лі я приїхати в наступну суботу, щоби піти до Театру опери і балета.Він сказав, що з квитками великий дефіцит, але через своїх знайомих він може купити два квитка.
Я відповів, що зможу, але дуже здивувався, він був не дуже схожий на театрала, але хто його знає,я ж теж не думав,що серед городян стільки прихильників класичного мистецтва.
В суботу ми пішли в театр.
Сиділи в партері слухали оперу,а за хвилин 10 до антракту він попросив мене вийти разом з ним.
Ми вийшли, піднялись на другий поверх у буфет,більш ніж половинну столиків було зайнято.
Ми сіли за свобідний, і коли перший акт закінчився,ми заказали пиво.
На другий акт ніхто з буфета не пішов,до кінця вистави всі насолоджувалися пивом.
Справа в тому, що з пивом в місті був теж дефіцит, а в оперному театрі завжди в суботу було пиво, і звісно був дефіцит з квитками.
Мені було 22 роки, і як же без романтики.
На території нашої військової частини був гуртожиток, де проживали цивільні особи,які працювали там.
Я познайомився з однією дівчино,яку після будівельного технікуму направили на роботу.
Звали її Лариса,вона була із Енгельса,раніше це місто нічого мені не говорило,це зараз я знаю, що з цього міста летять ракети.
Вона займалась фігурним катанням,мала перший розряд,ми так і познайомились на її тренуванні.
Вся зима у нас була романтична,ми зустрічались майже кожен день,каталися на лижах, гуляли, ходили на танці.
Наступив березень,і ми домовились,
що мій день народження ми відмітим в Новосибірську в якомусь кафе разом з моїм другом.
Але як говорять, людина припускає, а Бог має.
Перед моїм Днем народження мені визвав к себе зам.командира по кадрам і приказав мені поїхати на нашу основну площадку.
Він сказав,що на ній був вбитий начальник гауптвахти, ведеться слідство і на цей період я повинен стати начальником гауптвахти.
Армія навчила мене виконувати прикази,але зараз…не міг же я відмовитись від зустрічі з Ларисою,нічого їй не пояснюючи,тим більш, що ми домовились сьогодні піти на танці.
Я спитав його, а можна завтра,він категорично сказав «ні».
Треба зайти в секретну частину,поставити штамп допуску на моєму посвідченню.
Я відповів «єсть», а сам подивився на годинник.
До закриття секретної частини залишалось 10 хвилин.
Я неспішно вийшов, і неспішно пройшов до сусіднього будинку. Три хвилини після чотирьох я вже стояв перед кімнатою,а вона була вже закрити.
Я швидко добіг до підполковника і розказав йому що я запізнився.
Нічого не знаю-відповів він, в тебе був час поставити штамп,це твої проблеми,не будеш сьогодні там,будеш на гауптвахті за невиконання наказу.
Я сів в попутний грузовик, що їхав туди і подумав про себе що без штампа ніхто не пустить мене на секретний обʼєкт, я повернусь, піду на танці ,а зранку піду і поставлю штамп.
Але не судьба…
Я їхав на грузовики,на пів путі нас обігнав легковик,вір зупинився,наш водій теж зупинився біля неї.З машини вийшов полковник- зам командира по політ часті,який мене знав і приказав мені сідати в його машину,він мене довезе. Я спробував відмовитися,але він сказав,що це наказ.
Я зрозумів,що його машину ніхто перевіряти не буде і я попаду на той об’єкт.
Так воно і трапилося.
Коли я приїхав,я прийшов к начальнику того гарнізону і попросив дати мені один день,щоб закінчити всі свої діла,написав рапорт, він поставив «згоден», але я ще сидів.
Що ще,спитав він.
Я йому чесно все розповів, що я приїхав з полковником Арсеньєвим без допуску.
Це твої справи,нічим допомогти не можу.
Я починав службу на цім обʼєкте ,знав як прокладено повітряну телефонну лінію.
Вона йшла по лісу і виходила на дорогу.
Вся проблема в тому, був приказ стріляти в любого хто йде по цьому лісі,так і погода була не для прогулянок-сніг вже почав таїти.
Але я вирішив ризикнути.
Хвилин сорок я йшов поряд з нею, втратив шапку, промочив чоботи, але вийшов на дорогу.
Коли я потрапив у свою частину, відразу побіг в гуртожиток. Лариси там не було.Вона пішла на танці.
Я нічого не міг зрозуміти, як же так, я ризикував життям - в прямому значенні, а вона мене не дочекалася.
Вранці я пішов в секретну частину,поставив дозвіл і більше не бажав її бачити.
Вона телефонувала по комутаторі,але я нічого не бажав слухати.
Так і закінчився мій роман.
Так все було і курйозною і не дуже приємно , але не було війни і ми ще вважали росіян людьми,в не двоногими тварями.
Перший рік,мої друзі по навчанню.Тбілісі.
