1 листопада 1998 року 29-річний колишній британський десантник Карл Бушбі стояв у Пунта-Аренасі, Чилі, маючи в кишені 500 доларів і ідею, що звучала як повне божевілля.
Він вирішив дійти пішки до свого дому в Галлi, Англія.
Не летіти.
Не їхати.
Не плисти.
А саме йти — крок за кроком.
Без скорочень. Без винятків.
Відстань — 58 000 кілометрів через чотири континенти.
Оцінка — від 8 до 12 років.
Реальність — він і досі йде… і вже майже вдома.
Бушбі встановив для себе два залізні правила.
Перше: жоден моторизований транспорт не може просувати маршрут уперед. Якщо через візові питання доводиться летіти, він зобов’язаний повернутися точно в ту саму точку й продовжити звідти.
Друге: він не може повернутися додому, доки не зможе дійти туди пішки.
Ці прості правила перетворили десятирічний план на 27-річну одіссею.
Перші роки він пройшов Південну Америку. Потім був Дар’єнський пробіл — смуга джунглів між Колумбією та Панамою, контрольована наркоторговцями й озброєними угрупованнями. Тижнями він прорубував шлях крізь місцевість, що бореться за кожен крок. Він вижив. І пішов далі.
Центральна Америка. Мексика. Усі Сполучені Штати.
У 2005 році він дістався Аляски.
Попереду було те, що здавалося неможливим — Беринґова протока.
У березні 2006 року Бушбі разом із французьким авантюристом Дімітрі Кієффером зробили те, чого ніхто раніше не робив у межах безперервної пішої подорожі навколо світу. Протягом 14 днів вони пройшли близько 240 кілометрів по розбитому, рухомому арктичному льоду. Стрибали між крижаними плитами. Несли гвинтівки через білих ведмедів. Мали гідрокостюми на випадок падіння у воду.
Вони дісталися Росії.
Де прикордонники одразу їх заарештували.
Лише дипломатичне втручання віцепрем’єра Великої Британії Джона Прескотта та губернатора Чукотки Романа Абрамовича врятувало експедицію. Але візові проблеми тільки починалися.
Російські туристичні візи дозволяли перебування лише 90 днів із кожних 180. Бушбі ж потрібні були роки, щоб пішки перетнути Сибір — територію, доступну для такого переходу лише наприкінці зими, коли замерзають річки й болота. Він міг іти кілька місяців на рік, а потім був змушений виїжджати.
У 2008 році через фінансову кризу зникли спонсори. Він застряг у Мексиці на два роки.
У 2013 році Росія заборонила йому в’їзд на п’ять років.
Відповідь Бушбі: він пройшов пішки 4 800 кілометрів від Лос-Анджелеса до Вашингтона, округ Колумбія, до російського посольства — щоб протестувати особисто. Заборону зняли.
Далі були Монголія, пустеля Гобі, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан.
Потім — відмова у візі до Ірану.
Потім світ зупинив COVID.
Опинившись на східному березі Каспійського моря без сухопутного шляху вперед, Бушбі ухвалив надзвичайне рішення: він перепливе його.
Каспійське море. Близько 288 кілометрів відкритої води.
І, як він сам зізнається: «Я точно не плавець і не люблю плавати».
Він тренувався рік. Залучив мандрівницю Анджелу Максвелл. Забезпечив підтримку — судна супроводу та двох плавців національної збірної Азербайджану.
У серпні 2024 року вони почали. Протягом 31 дня пливли позмінно — три години зранку, три ввечері — а ночували на суднах підтримки. Хвилі, сильні вітри, ментальне виснаження.
17 вересня 2024 року вони дісталися Азербайджану.
Звідти Бушбі пішов через Грузію до Туреччини, подолавши 2 204 кілометри за п’ять місяців. На початку травня 2025 року він перетнув Босфорський міст у Стамбулі, вперше з 1998 року перейшовши з Азії до Європи.
27 років.
Чотири континенти.
Десятки тисяч кілометрів.
Станом на листопад 2025 року Бушбі йде Угорщиною. Попереду — близько 1 500 кілометрів до Галла.
Остання перешкода — Ла-Манш. Щоб зберегти безперервність шляху, він має перетнути його без моторизованого транспорту. Плисти — можливо, але небезпечно. Його надія — пройти сервісним тунелем під Ла-Маншем, який юридично не відкритий для пішоходів. Поки що дозволу він не отримав. Після 27 років і понад 47 000 кілометрів він сподівається на спеціальний дозвіл для останніх 21 милі.
Цифри вражають:
27 років.
Понад 47 000 кілометрів пішки.
25 країн.
4 континенти.
Близько 13 років реальної ходи й 14 років — візи, кризи, пандемії та бюрократія.
Що змушує людину на таке?
«Це виклик заради самого виклику», — каже Бушбі.
Не заради благодійності.
Не заради слави.
А тому, що це складно.
Тому, що ніхто цього не робив.
Тому, що виклик існував.
Але його головне відкриття було не про дистанцію й не про витривалість.
«99,99% людей, яких я зустрів, — це найкраще в людстві», — каже він.
«Світ значно добріший і приємніший, ніж здається».
Десь у Європі просто зараз 56-річний британець іде на захід. Так само, як і з 1998 року.
Позаду — безперервна лінія слідів завдовжки понад 47 000 кілометрів, аж до Чилі.
Попереду — близько 1 500 кілометрів до дому.
Без літаків.
Без автомобілів.
Без скорочень.
Якщо він дістанеться Галла до вересня 2026 року, Карл Бушбі проведе майже три десятиліття, доводячи одну просту істину:
іноді найповільніший шлях — єдиний, що справді має значення.
Він майже готовий.
Майже вдома.
Після 27 років відмови здаватися.
