Проблема українського суспільства в тому, що воно дуже полюбляє жити ілюзіями. Я згоден, реальність навколо нас не надто приваблива. Проте, замість визнати реальність і знаходити з неї вихід, українці свято вірують у казочки просто тому що ті виглядають гарненько.
Колись на таких настроях українці обрали Зеленського президентом, бо увірували в щовечірню казочку про доброго й привабливого президента (серіал «Слуга народу»). Нині українці так само занурюються в ілюзії щодо діяльності реального Зеленського.
Особливо це стосується питання мобілізації – найбільш болючого для багатьох українців. Мобілізація – це завжди примушення. Не дивно що вона не може подобатися. Пройдуся по основних ілюзіях які мені довелося почути під час служби викладачем і командиром взводу на БЗВП.
Перша. «Якби військовим платили утричі більше, мобілізація не знадобилася б взагалі!» Реальність. Я піднімаюся щодня о 4-5 ранку. Цілий день на заняттях. Увечері після занять сідаю готувати план-конспекти на наступний день або робити інші документи, аби зранку роздрукувати і віддати на підпис. Запропонуйте мені більше грошей, аби я працював ще більше – ви почуєте як я вас пошлю. Скажете, на фронті це подіє? А ви поцікавтеся, чому у ЗСУ заборонено переводити інструкторів у бойові бригади – особливо тих хто не п’є і якісно навчає. Пробую уявити, як мені на фронті пропонують більше бабла, аби я удвічі більше виходив на бойові... чомусь реакція уявляється одна – послати того хто пропонує за русскім ваєнним кораблем.
Не все, на жаль, вирішується баблом. Людські можливості мають межі, і нинішній склад ЗСУ уже працює на межі. За не самі великі гроші.
Ілюзія друга. «Якби вчасно запустили рекрутинг, проблем з мобілізацією не було б!» Дурниці. У Третій штурмовій бригаді рекрутинг виведений на рівень мистецтва. Знаєте, яку частку особового складу бригади становлять рекрутовані? Біля 50%, за моїми даними. Всі інші – мобілізовані. На жаль, не покриває рекрутинг 100% потреб. Звісно нині рекрутери показують високі цифри. Проте. Скажу так, мені довелося чути історії про те як людей рекрутували... в будівлі ТЦК. Бо спершу їх бусифікували.
Подобається це комусь чи не подобається, а без мобілізації Україна припинить своє існування, просто тому що буде захоплена ворогом. І наша ситуація – далеко не найгірша. Ви бачили як в Німеччині молодь виходила на акції «Краще під владою Путіна ніж на війні»? Якщо справді дійде до війни між Росією та країнами НАТО, ми побачимо ще й не таке.
І так, якщо справді дійде до загрози війни між НАТО і Росією, я переконаний – ми побачимо як з Європи українських біженців призивного віку масово депортуватимуть до України. Європа це зробить, а потім доведе що саме це – істинний прояв демократії.
Європа цинічна. Дуже.
Нарешті моя любима ілюзія. «Після закінчення війни всіх ухилянтів і СЗЧ, що не повернулися – амністують, тому з армії краще втекти». Я переконаний, що цього не станеться. Ба-більше, я цілком чекаю після війни масового відлову ухилянтів і дезертирів руками силовиків. Звісно, всіх не переловлять, але старатися будуть.
Розумієте, війна не завершиться припиненням вогню. Москва не відчепиться від нас – як не відчепилася після 2014-го. Наступні років 40 після цієї воєнної кампанії ми будемо жити в умовах перманентної готовності до війни. Країна потребуватиме солдатів, у першу чергу – солдатів з досвідом війни. За таких умов на амністію ухилянтів і СЗЧ (тих які вчасно не повернуться - !!) не піде жоден уряд. Бо це – легалізація дезертирства.
Навіть уряд затятих пацифістів – не піде. В першу чергу тому, що йому доведеться рахуватися з тисячами фронтовиків. А ми не мовчатимемо, як не мовчали в перший рік влади Зеленського. Усвідомлення того, що війна – реальність і що в разі війни ти зразу підеш в окопи, це надпотужний мотив аби діяти і вимагати.
Жити чи не жити ілюзіями – справа особиста. Але реальність – штука підступна. Вона нажене. Доведено новішою історією України.
