Вбили людину. Багатьох поранили. І мій будинок на електриці швидко охолов, попри акумулятори, бо світла не було з ранку до пізнього вечора.
Вони читали наші прогнози. Й чекали слушного моменту. Мінус 9 вдень, мінус 12 ввечері. Мінус 14 вночі. Але єдине, що хвилювало - що підводжу людей, з якими працюю. Бо як підприємець, через відсутність світла не можу вчасно виконати роботу.
Робота і смерть незнайомої людини, що втратила життя вчора, в морозний і сонячний день - ось що засмучує. Смерть далеко не однієї незнайомої людини, яка є українцем на українській землі.
Нерідко, коли щось висилаю в інші міста, і гроші наперед відмовляюсь брати. Бо якщо загину, а людина не отримає товар - буде думати, що харків'яни кидають на гроші. Нащо моєму місту така репутація?
Я не вірянка, але вітаю з Різдвом тих, хто святкує. І нехай холод не завадить вам жити, планувати, кохати, мріяти.
"Нас натовпом женуть крізь душові, у яких відлунням звучить мертва тиша. Наше волосся зістрижене. Ми стоїмо надворі, поголені й оголені, чекаємо на уніформу. Насмішки капо й офіцерів СС оточують нас, наче рій стріл, що щипають оголену вологу шкіру. Жахливіші за їхні слова лише їхні очі..."
З книги Едіт Егер "Вибір".
Мова про жінок та дівчат в Аушвіці, від 14 до 40 років.
"... Коли я зможу побачити свою маму? - запитую я. - Мені сказали, що я скоро побачу її...
... Вона показує на дим, що здіймається з одного з димарів удалині.
- Твоя мама горить он там, - каже вона. - Можеш уже говорити про неї в минулому часі."
А тепер наші дні. Наш час. Україна.
Маріуполь: в місті холодно, вже немає опалення, зайшли росіяни. Одну з жінок під дулом автомату заводять в чиюсь холодну розбиту квартиру без вікон. Наказують роздягнутися. Гвалтують.
Запорізька область: в дім, де живе родина з маленькими дітьми, завалюється компанія російських солдатів. Чоловіка з дітьми виганяють, а жінку забирають в лісосмугу, де у них облаштовані позиції. Гвалтують по черзі.
Харківська область: російський військовослужбовець викрадає молоду українку, відвозить її до Бєлгороду, де зачиняє в своїй квартирі та тримає багато місяців. Одну. Гвалтує. Та від відчаю приймає якісь знайдені ліки, з отруєнням потрапляє до російської лікарні. Лікарі не вірять її історії, після лікування відправляють назад до гвалтівника. Ця історія страшна, але дівчина наразі, як зазначають новини, вже в Україні. Росіянина забрала його ж поліція за ухиляння від служби.
Всі ці історії є в мережі, як наслідки журналістських розслідувань, як офіційні оприлюднені факти.
Реальні історії. Краплина в морі злочинів росіян. Вирізані внутрішні органи Вікторії Рощиної, ув'язненої росіянами української журналістки - це ще один рівень злочинів. Тортури, викрадення, масові вбивства... Мені здається, ми всі знаємо - не все зло було свого часу покаране. Непокаране, воно зараз зі зброєю прийшло в Україну.
І той недолугий молодий німець, який сьогодні каже, що жив би під окупацією росіян, аби не воювати, ще не розуміє, що фашизм і рашизм - одне й те саме.
Одне й те саме.
Українці бачать його саме зараз. У себе вдома. Пишу ці рядки під звуки пострілів на вулиці, по шахедах, і усвідомлюю вкотре, що зло мусить бути ідентифіковане вчасно. Виявлене, назване й висвітлене. Бо світ, напевно, ще не розуміє спорідненість росії з більшістю найогидніших, найбридкіших, найстрашніших подій що минулого, що сьогодення.



















