Влада Зеленського морально не здатна залишатися поруч із країною, коли стає небезпечно. Вона здатна залишатися поруч із камерою. Поруч із образом. Поруч із правильно відредагованим сценарієм. Але поруч із реальною країною — окопною, темною, виснаженою — ця система завжди тримає в кишені запасний план, запасний паспорт у голові і запасний маршрут у тіні.
Так, хтось скаже: “Та Зеленський же не втік у лютому 2022-го”. Не втік — бо тоді йому не загрожувала парадна армія московитів. Давайте не гратися в дитячий самообман. У перші дні повномасштабного вторгнення навіть західні партнери пропонували йому евакуацію. Паралельно в публічному просторі звучали згадки про сценарії релокації державного керівництва за кордон у разі падіння Києва — аж до обговорень формату уряду в екзилі, в тому числі з прив’язкою до Великої Британії. Це подавали по-різному: пропаганда намагалася продавати як “втечу”, фактчекери уточнювали, що йшлося про запасний сценарій на випадок захоплення столиці. Але сама наявність таких сценаріїв — це маркер: запасні виходи в цій системі існують завжди.
І те, що він нагромадив — схемами, круговою порукою, токсичним оточенням, презумпцією “своїм можна” — стане для нього персональною загрозою, він спробує зробити те саме, що роблять усі в продакшені, коли починається реальний суд, а не телевізійний. Не обов’язково з театральною валізою в кадрі. Може бути тихо, “законно”, “у відрядження”, “на перемовини”, “за станом здоров’я”, “у зв’язку з безпекою сім’ї”. Продакшен не любить драми, продакшен любить логістику.
Бо це не про сміливість чи боягузтво. Це про структуру стимулів. Коли ти роками будуєш державу як клуб доступу, а не як інституцію; коли ти оточуєш себе людьми, для яких країна — декорація; коли ти привчаєш систему, що “свої” мають інші правила — ти не зможеш раптом перетворитися на державника в момент, коли загроза стане персональною. Ти зробиш те, що робить будь-яка кастова влада: захищатимеш не державу, а себе.
Ось чому “Юзік” у цій історії — навіть не персонаж, а симптом. Симптом того, що Україну спробували керувати як гумористичним шоу: кастингом “свій/не свій”. Але держава — не сцена. Тут провал номера не закінчується зміною програми. Тут провал курсу закінчується зміною кордонів, кладовищами і зламаними поколіннями.
Ми вже заплатили надвисоку ціну за експеримент “блазень у кріслі державника”. І ми продовжуємо платити не за минуле, а за теперішнє — за логіку “чорного виходу”, за касту, за коридори, за сакральне слово “законно”, яке означає “не для вас”. У такій державі немає спільної долі. Є спільний рахунок, який оплачує окопна Україна, і є окрема логістика порятунку, якою користується Україна VIP.
Державу не можна будувати як шоу!!! Бо актори цього шоу завжди має чорний вихід зі сцени. А країна — ні.
