"Суспільство, в якому є лише одна точка зору, а опозиція переслідується, називається тоталітарним" - Борислав Береза

Я народився 13 червня 1974 року. І, як у майже всіх народжених у СРСР, мій кінематографічний смак формувався тоді на ґрунті радянського кінематографа. У підсумку я переглянув безліч фільмів. Практично всю радянську класику. «Морозко» і «Три мушкетери», «Весна» і «Цирк», «Максим Перепелиця» і «Пірати ХХ століття», «Гостя з майбутнього» і «Пригоди Електроніка», «Жорстокий романс» і «Гараж», «Біле сонце пустелі» і «Сталкер», «Пропала грамота» і «Кін-дза-дза», «Той самий Мюнхгаузен» і «Звичайне диво», «Тіні забутих предків» і «За двома зайцями», «Друг» і «Шостий», а також увесь інший репертуар, який крутили в кінотеатрах або на ТБ. І тоді не було Netflix, Apple TV чи HBO, а був лише асортимент фільмів, який пропускала радянська цензура.

Є в мене й улюблений радянський фільм. Він не має масової популярності, але історія саме про нього. Це «Інтервенція» з Володимиром Висоцьким у головній ролі. А цитата «Спочатку тобі запропонують сигарету. Потім — життя. Сигарету можна взяти, а від життя доведеться відмовитися» міцно засіла серед моїх життєвих правил. Загалом ви вже зрозуміли, який фільм посів би перше місце в десятці найкращих радянських фільмів, якби її складав я. І це чиста смаковщина.

Звісно, серед переглянутих тоді мною фільмів траплялися й зарубіжні. Такі, як «Іграшка» з П’єром Рішаром, «Одного разу в Америці» з Де Ніро, «Професіонал» з Бельмондо, «Конвой» з Крістоффером Крістофферсоном, а також усе те, що подарувала нам тоді епоха відеосалонів.

У 1992 році я жив в Ізраїлі й подружився з двома ізраїльтянами. Ітай та його сестра Ефрат розповіли про мене своїм батькам, і ті запросили мене в гості. Під час спілкування з батьками зайшла розмова про мої вподобання в кіно та літературі. Ми обговорили Кізі та Стейнбека, Гейлі та Селінджера, Кінга та Голсуорсі. А потім перейшли до кінематографа. Після обговорення «Апокаліпсиса сьогодні» Копполи пролунало запитання, а який у мене улюблений фільм. Я швилко відповів, що це «Інтервенція» з Висоцьким. І тут на обличчях моїх співрозмовників я побачив абсолютне нерозуміння того, про що я говорю. Батьки моїх друзів були емігрантами з соцтабору. Він був із Румунії, вона — з Польщі. В Ізраїлі жили вже років по 20. Вона розуміла російською. Але назва фільму їм нічого не говорила. Гаразд, сказав я, давайте принесу вам відеокасету з фільмом і ви подивитеся. Вони погодилися.

Метнувшись кабанчиком, я збігав по касету, і вже хвилин за 20 ми сиділи перед екраном телевізора. Я перекладав. Мама моїх друзів мені допомагала. Фільм ми подивилися. Але вже до середини мені було зрозуміло, що фільм їх не дуже «зачепив». Зовсім не зачепив. І тому було багато причин. І те, що актори на екрані були для них не зірками, як Висоцький, Золотухін, Копелян чи Юрський, а невідомими акторами. І те, що сюжет і ця історія були їм абсолютно чужими. А головне — вони сприймали його як звичайний фільм, без емоційної прив’язки. Може цікавий і кумедний фільм, але не більше. А для мене це було культове кіно. Це як «Вестсайдська історія», «Громадянин Кейн» або «Взвод» для різних поколінь. Або ж як «Кримінальне чтиво», «Матриця» і «Великий Лебовські» для мене тепер. Або «Джентельмени» чи «Дуже дивні справи».

І тоді я зрозумів кілька принципів, які згодом спростили мої комунікації з людьми. Не все, що мені подобається, має подобатися іншим. І мені варто з повагою ставитися до того, що подобається ще комусь, якщо це не несе мені загрози й не створює проблем. А все інше залежить від смаку. Чи подобається фільм, книга, музика, картина, жанр — це залежить від особистих уподобань, а отже, по суті, це чиста смаківщина. В мене він не дуже вибагливий. А ще на сприйняття твору мистецтва впливають окремі емоційні моменти — з ким дивився, що переживав у той момент, які почуття відчував. А ще на чому тебе виховували, що в тебе вкладали і хто тебе оточував з дитинства. І це не лише про фільми, а і про книги, музику, театр та статті. Я спокійно ставлюся до чужого смаку і свій не вважаю еталоном для інших.

Але найголовніше — це те, що якщо якийсь фільмчи твір для тебе культовий, то для інших це може бути просто пересічний продукт. Або ж марно витрачений час. В мене так було з переглядом оскароносного фільму «Артист», який ми дивилися з дружиною і друзями. Так от, мені й Наташі фільм дуже сподобався і ми його ще переглядали, а от нашим друзям він не сподобався зовсім. Тут немає спільного критерію. Питання лише у смаку та вашому психоемоційному сприйнятті. І якщо хтось не бачив ваш улюблений фільм і не дуже хоче його подивитися або бачив, але йому він не сподобався, то це базується на вашому і його сприйнятті. А воно у всіх нас різне. І от тут головне.

Сприйміть це як аксіому — і тоді життя здаватиметься простішим. Не треба всіх переконувати. Ми можемо озвучити думку, але не треба чекати, що вона буде загальною. Так і з моїми дописами.Я викладаю свою думку і своє бачення. Якщо комусь це не подобається, то це проблеми того, кому не подобається.але тут можна все виправити - відписатися від мене, пропустити те, що дратує, або... змінити думку. Вибір за вами. А можна почати дискусію та використовувати аргументи, а не гучність голосу чи кількість образ. Або проігнорувати все.

Адже не всі повинні мати такі самі вподобання і погляди, як у вас. Просто запам’ятайте це. І це не тільки про культуру, а й про все інше. Про секс, подорожі, їжу, одяг чи зброю. До речі, політичних поглядів це теж стосується. Хтось правий, хтось лівий, хтось ліберал, а хтось консерватор. Суспільство, в якому є лише одна точка зору і одна політична сила, а будь-яка опозиція переслідується, називається тоталітарним. Єдина точка зору може бути лише щодо базових людських і демократичних цінностей, а також щодо ставлення до того, що несе вам шкоду і загрозу. Наприклад, корупція і війна. Запам’ятайте і, якщо буде бажання та можливості, зробіть висновки. Не завадить.