У січні 2026 року світ мистецтва очікував приїзду до Флоренції однієї з найвідоміших балерин сучасності – Світлани Захарової разом з її чоловіком, скрипалем Вадимом Репіним. Їхній виступ «Pas de deux for toes and fingers» мав стати яскравою подією престижного фестивалю Maggio Musicale Fiorentino й зібрати поціновувачів класичного мистецтва з усієї Європи. Втім, ці плани так і не реалізувалися. Театр «Teatro del Maggio Musicale Fiorentino» у Флоренції офіційно оголосив про тимчасове призупинення виступів, запланованих на 20–21 січня, посилаючись на міжнародну напругу та ризики для успішного проведення заходу. Глядачам запропонували повернення коштів за квитки.
На перший погляд, ідеться лише про зміну культурної афіші. Насправді ж відміна стала показовим сигналом значно ширших процесів. За цією подією проглядається глибша історія – про трансформацію культурної дипломатії, боротьбу за наративи та моральний вибір європейських інституцій у контексті повномасштабної війни Росії проти України. У цій реальності культура дедалі частіше перестає бути нейтральною сферою, перетворюючись на простір стратегічного протистояння цінностей, де мистецтво стає не лише естетикою, а й політичним сигналом.
Коли митець опиняється в центрі політичного дискурсу, вирішальним стає не лише його талант, а й контекст, у якому він виступає. Історія зі скасуванням «Pas de deux for toes and fingers» у Флоренції яскраво показує: йшлося не про мистецтво як таке, а про межу між культурою та політичною відповідальністю під час повномасштабної війни.
Світлана Захарова давно вийшла за рамки образу «поза політикою». У різні роки вона була депутаткою Державної думи від правлячої партії, підтримувала анексію Криму у 2014-му, входить до Президентської ради з культури і мистецтва рф, брала участь у виборчій кампанії Володимира Путіна та з 2023 року перебуває під українськими санкціями за підтримку російської агресії. Її публічний статус тісно пов’язаний із державною системою, яка веде війну та порушує міжнародне право. Партнер Захарової, скрипаль Вадим Репін, також не зайняв чіткої дистанції від режиму: попри життя в Європі, він продовжував співпрацю з пов’язаними з Кремлем культурними структурами та користувався державними привілеями. До складу проєкту входили й артисти, які виступали в окупованому Криму або долучалися до зборів коштів для російської армії – дій, що мають чітке політичне й правове значення.
Саме цей контекст і став ключовим. Рішення «Teatro del Maggio Musicale Fiorentino» скасувати вистави, заплановані на 20–21 січня, було ухвалене на тлі міжнародної напруги та після активних звернень української дипломатії й громадянського суспільства. У підсумку стало очевидно: це був не нейтральний культурний захід, а проєкт, безпосередньо вписаний у ширшу інформаційну та символічну стратегію держави-агресора. Тому скасування у Флоренції – це не цензура і не удар по мистецтву, а свідомий вибір. Воно засвідчило, що в умовах війни європейські інституції дедалі чіткіше розрізняють мистецтво як форму творчості й мистецтво як інструмент політичного впливу і не готові заплющувати очі на цю різницю.
Щоб краще зрозуміти сенс подій навколо скасованих гастролей, необхідно розглядати культуру не як нейтральний простір, а як один із ключових інструментів сучасної інформаційної війни. Подібні виступи є елементом системної стратегії «культурної нормалізації», яку Кремль використовує для впливу на західну аудиторію. Мета цієї стратегії полягає не стільки у просуванні мистецтва, скільки у формуванні відчуття «звичайності» держави-агресора. Присутність відомих артистів на престижних європейських сценах створює ілюзію стабільності та цивілізованості, що контрастує з реальністю війни, воєнних злочинів і придушення свобод усередині Росії. У такий спосіб культура стає своєрідним фоном, який знижує гостроту моральної реакції та сприяє втомі від війни.
Історично цей підхід має глибоке коріння. У період Холодної війни Радянський Союз активно використовував балет, симфонічну музику й театральні тури як інструменти «м’якої сили». Західній публіці демонстрували витончену культурну оболонку, що приховувала репресії, цензуру та політичні переслідування. Сучасна Росія фактично відтворила цю модель, але пристосувала її до умов цифрової епохи, глобальних медіа та гібридних конфліктів. У XXI столітті культурні заходи працюють уже не ізольовано, а в тісному зв’язку з інформаційними кампаніями, медійними наративами та дипломатичним тиском. Вони підкріплюють меседжі про «позаполітичність» мистецтва, водночас просуваючи вигідний режиму образ країни. У цьому сенсі сцена, оркестрова яма чи балетний зал стають майданчиком непрямого впливу, де емоції часто переважають над критичним аналізом.
Саме тому сьогодні дедалі частіше лунає запитання: чи може мистецтво залишатися нейтральним, коли воно свідомо інтегрується в державну стратегію впливу? У контексті війни проти України балет і класична музика перестають бути лише формою естетичного переживання – вони перетворюються на інструмент формування уявлень про війну, відповідальність і допустимість агресії. І саме це змушує європейські інституції переглядати традиційне уявлення про культурну співпрацю та її межі.
Скасування гастролей у Флоренції вивело на перший план питання, яке дедалі частіше постає перед європейськими культурними інституціями у воєнний час, питання етичної відповідальності. Йдеться не про цензуру й не про обмеження свободи творчості, а про усвідомлений вибір у ситуації, коли культура безпосередньо перетинається з політикою та війною. Ключова дилема проста й водночас принципова: чи можуть театри й фестивалі, що функціонують за підтримки місцевих органів влади або коштів ЄС, надавати свої сцени артистам, тісно пов’язаним із режимом-агресором? І чи може мистецький проєкт вважатися аполітичним, якщо його учасники є частиною політичної системи, яку міжнародна спільнота визнає відповідальною за порушення міжнародного права?
Ще зовсім недавно виступи російських зірок у Європі сприймалися як «чисте мистецтво», відокремлене від ідеології та геополітики. Повномасштабна війна проти України зруйнувала цю ілюзію, змусивши переглянути саме поняття культурної нейтральності. У новій реальності мовчання або «поза політикою» дедалі частіше читається як позиція. Рішення Флоренції стало чітким сигналом: культура XXI століття більше не може існувати поза етичним контекстом. Це не відмова від мистецтва, а крок до нового балансу між творчою свободою, суспільною відповідальністю та солідарністю з тими, хто став жертвою агресії.
Флорентійський кейс став показовим не лише для Італії, а й для всієї Європи, засвідчивши помітний зсув у підходах до міжнародної культурної політики. Рішення театру вийшло далеко за межі звичайної відміни події й перетворилося на публічну заяву: культурні інституції більше не готові ігнорувати політичний контекст, у якому реалізуються гучні мистецькі проєкти. По-перше, європейські фестивалі та театри дедалі чіткіше усвідомлюють, що культура має політичну вагу, особливо коли йдеться про події з міжнародним резонансом або публічним фінансуванням.
По-друге, ця історія показала реальну ефективність громадянських ініціатив і дипломатичного тиску: звернення українських дипломатів і активність громадянського суспільства змогли вплинути на рішення однієї з найпрестижніших культурних інституцій. Водночас випадок у Флоренції окреслив нову межу допустимого. Культура поступово перестає бути «безпечним простором» для режимів, які ведуть війну й намагаються пом’якшити сприйняття своєї агресії через мистецькі платформи. Формулювання театру про «міжнародну напругу» для багатьох стало сигналом розриву з довоєнною моделлю культурної дипломатії – нагадуванням, що мистецтво не існує у вакуумі й неминуче пов’язане з реальністю, у якій його презентують. У ширшій перспективі це може означати формування нового стандарту відповідальності для європейських і світових арт-спільнот, де естетика більше не відокремлюється від цінностей, а культурні рішення стають частиною глобальної розмови про війну, солідарність і відповідальність.
Скасовані гастролі Світлани Захарової та Вадима Репіна у Флоренції стали значно більшим, ніж епізодом із культурної хроніки. Ця історія показала, що сучасне мистецтво дедалі частіше опиняється на перетині інформаційних, політичних і моральних фронтів, де навіть сцена може перетворитися на простір боротьби за цінності та правду. Рішення флорентійського театру стало маркером глибших змін: переосмислення культурної дипломатії в Європі, зростання впливу громадянського суспільства та усвідомлення того, що культура більше не є нейтральною територією для режимів-агресорів.
У цій новій реальності мистецтво може бути як інструментом маніпуляції, так і засобом захисту принципів, на яких тримається демократичний світ. Балет, який не відбувся, нагадав головне: в епоху глобального протистояння культура формує не лише емоції, а й ціннісні орієнтири, і відповідальність за це стає невід’ємною частиною будь-якого культурного вибору.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
