Читаю пояснення, чому в Харкові ситуація зі світлом "краща" - "від них великі виробництва поїхали, їм електрики тепер майже вистачає. І у них борги за електрику, місто не платить".
Тепер мій ранок сьогодні в Харкові:
4 ракети по об'єкту критичної інфраструктури. Влучання.
Ударні БПЛА над містом і областю. Впродовж годин. Стрілянина, збиття, влучання. Іноді здається, це ніколи не скінчиться.
Потім дрони-розвідники. Заклики військових на блокпостах проїзджати швидше, бо розвідники прямо над головами. Стрілянина.
Балістика з Бєлгорода.
Три КАБи по місту. Влучання.
І це тільки станом на 15-ту годину дня.
І далі буде, ми всі тут це знаємо.
Так майже кожного дня, за рідким виключенням.
Майже 4 роки. В суцільній напрузі. З ризиком померти, коли немає часу убезпечити себе.
З Харкова поїхали підприємства. Так. Але без світла ми сидимо кожного дня. І сиділи тоді, коли це "не було мейнстримом". Поїхали підприємства чи не поїхали - легше, звісно, не стало. Мінус 17 зранку, плюс 12 в будинку (він на електриці, робимо що можемо), крайнє вимкнення електрики - на 6 годин поспіль. Я не знаю, радіти мені, чи не варто? Але моя точка зору - мій біль я можу витримати, чужий здається більшим.
Наш жах в Харкові не закінчується роками, він перетворився в супровід нашого тут життя, в щоденний пекельний супровід, коли живеш під гострими смертоносними ножами з неба, не раз на тиждень, не раз на місяць, а безперервно.
Тим не менш хочу висловити свою солідарність з усіма, хто зараз в скруті. Зима закінчиться. Аби зберегти життя й країну.
