Від постійного гулу генераторів бачу вирази втоми на обличчях працюючих тут людей. Це ж треба провести робочий день в таких умовах, а ввечері вдома - додаткові складнощі.
Я вже звикла, що моя температура вдома щодня відкочується до +13, але знаю, що комусь гірше.
Мимоволі стаю свідком, як власник обміну валют вчить робітницю заводити той генератор - жінка середнього віку вкрай перелякана, намагається второпати, де вмикати, де тягти, але мороз і відсутність світла не залишають вибору. Треба вчитися.
А пару днів тому я опинилася в торговельному центрі в суцільній темряві. Все зупинилося, ліфти, датчики, ескалатори, люди стояли з ліхтариками, ввімкненими на смартфонах, а з темряви визирали полиці з посудом, текстилем, книжками, канцтоварами...Це ТРЕБА пережити. І життя в Україні під час війни - це доросле життя, з дорослими викликами, коли розумієш слово "треба".
"Треба" розповсюджується і на силу волі, і на усвідомлення, і на думки, і на дії, коли перш за все дбаєш про себе САМ - проте не будувати надалі сильну державу, і не контролювати владу ти вже не маєш права. Якщо війна - не вчитель, то яких ще уроків нам не вистачає?
