"Київ на межі санітарного зриву" - Владислав Смірнов

"Київ на межі санітарного зриву" - Владислав Смірнов

Коли столиця раптом згадує, що вода — це не опція, а основа життя

У січні 2026 року Київ пережив те, що в нормальній країні називають одним словом: надзвичайна ситуація. Не “дискомфорт”, не “складний період”, не “тимчасові незручності”. А класичний міський колапс, коли столиця в один момент виявляє: без електрики не качається вода, без води не працює каналізація в будинках, без тепла замерзають системи — і місто починає говорити не про “smart city”, а про викопні туалети.

Вода зникає не тому, що її “менше”, а тому, що система лягає від одного удару

Після масованого обстрілу 20 січня було прямо зафіксовано: знеструмлені об’єкти водопровідної інфраструктури, а лівобережна частина міста майже повністю — без водопостачання; на Троєщині — знижений тиск. Це не “погана погода”, це інженерна залежність міста від електроживлення насосів.

Далі ще “веселіше”: навіть коли офіційно повідомляють про відновлення, людям нагадують базову річ, яку влада чомусь ніколи не говорить наперед — на верхні поверхи вода йде через підкачувальні насоси, а вони без світла не працюють. Тобто “вода у районі є”, але у вас на 16-му поверсі — її немає.

Троєщина: півмільйона людей, один вузол тепла — і жодної нормальної “план Б”

Троєщина в цьому місяці стала концентратом усіх управлінських гріхів: великий масив, критична залежність від одного джерела тепла, повторні перезапуски, мороз, енергетичні удари — і район реально опинився без опалення.

Голова Деснянської РДА Максим Бахматов фактично проговорив те, що міська влада роками боялася сказати вголос: розгалужену систему енергетичної/теплової стійкості треба було будувати “ще чотири роки тому”.

Це не просто емоція чиновника. Це діагноз управлінню Києва: війна триває не перший рік, а стратегічні “пояси безпеки” для міста так і не стали обов’язковою політикою.

“Туалети як у селі”: сама поява цієї теми — маркер катастрофи

Найсимптоматичніше — навіть не холод і не темрява. Найсимптоматичніше те, що в Києві на повному серйозі почали обговорювати сценарій викопних вуличних туалетів “у разі замерзання каналізації” — як спосіб “надати людям хоч якийсь сервіс”.

Так, офіційно Київводоканал і КМДА відповіли: каналізаційні дворові мережі прокладені глибше промерзання, стоки мають плюсову температуру і рухаються, випадків промерзання не зафіксовано, а ідею вуличних туалетів вважають недоцільною.

Але тут важливий не бюрократичний “відбій паніки”. Важливий факт: столиця країни в стані війни дійшла до публічної дискусії “а чи не копати нам ями під туалети?”. Це індикатор не каналізаційної труби — це індикатор управлінської труби, яка тріснула в головах тих, хто мав би готувати місто до гірших сценаріїв, а не коментувати їх постфактум.

І ще одна “приємна” деталь: міські служби окремо наголосили, що випуски труб від будинків до першого колодязя — це внутрішньобудинкові мережі, за які відповідають балансоутримувачі/ЖЕКи/ОСББ, а не водоканал.

У перекладі з чиновницької: якщо у вас у будинку стає туалет, бо щось перемерзло/зірвало/забило — ви ще й отримаєте квест “знайди відповідального”. І це під час надзвичайної ситуації.

Це не “побутові проблеми”. Це сценарій міста без базових послуг

Коли водопостачання лягає “майже по всьому Лівому берегу”, а тепло зникає на великому масиві, питання каналізації стає не мемом, а санітарним ризиком: без води немає нормального водовідведення в побуті, зростає ризик аварій у внутрішніх мережах, підтоплень, антисанітарії.

І якщо влада каже “не панікуйте”, то вона має одразу давати не мантри, а протокол дій: де вода, де підвіз, де пункти санітарії, які райони в пріоритеті, які строки відновлення, хто відповідальний на рівні будинку.

Невидимі жертви цієї НС: ті, хто фізично не може “дотягнути” до допомоги

У всій цій історії є група, яку Київ традиційно “не бачить” до останнього: маломобільні, люди з інвалідністю, старі, інсультні, лежачі. Коли стає ліфт, для них “пункт незламності” — не рішення, а чужа казка: вони не підуть по воду, не спустяться по сходах, не доберуться до тепла. І якщо соціальні служби не працюють у режимі масових поквартирних обходів і активної евакуації, місто отримує найгірший сценарій — тихі смерті в квартирах. Без свідків, без тривоги, без статистики “сьогодні”. Просто квартири, які замовкають — і можуть бути знайдені випадково аж навесні!

Вода — це не лише “попити”. Без води зникає туалет як функція: не змиває, не працюють стояки, перемерзають внутрішньобудинкові ділянки, стаються засмічення й зворотні викиди. Замерзла/зупинена каналізація плюс відсутність подачі води — це ситуація, коли мешканці фізично не можуть сходити в туалет: не “незручно”, а неможливо. І коли влада в такому моменті ще й футболить відповідальність між “водоканалом” та “ОСББ/ЖЕК”, це вже не управління — це бюрократія на тлі санітарного зриву.

Де відповідальність КМДА і КМВА?

У Києві сьогодні не одна влада — у Києві дві влади, які гризуться за штурвал, поки місто тріщить по швах. КМДА — виконавчий орган Київради, який ще й “паралельно” тягне державну виконавчу вертикаль, а КМВА — військова адміністрація воєнного стану, з начальником, якого призначає Президент. Замість єдиного кризового штабу ми маємо боротьбу за підпис і повноваження: Київрада голосує рішення, що зводить розпорядження до підпису мера, начальник КМВА йде в суд, а публічні “наради” відбуваються через взаємні заяви. І на цьому тлі зникає вода на Лівому березі, Троєщина сидить із просілим тиском, а люди чують одночасно два взаємовиключні меседжі: “все працює стабільно” і “якщо не буде води — будемо копати тимчасові туалети”. Це і є токсичне двовладдя: коли місто в НС, а керівництво грає в перетягування канату — і канат, як завжди, рветься на шиях мешканців.

КМДА й КМВА за січень отримали чіткий іспит: чи є у столиці резерви, автономність, розподілені рішення, критичні генератори на вузлах води/тепла, оперативні штаби з реальною комунікацією, а не з пресрелізами. І відповідь, якщо чесно, звучить неприємно: Київ тримається на героїзмі аварійних бригад і терпінні людей — а не на системі.