З української точки зору позиція Йосифа Зісельса в цьому інтерв’ю звучить значно чесніше, тверезіше і державницькіше, ніж у багатьох тих, хто кинувся таврувати будь-яку критику закону як “антисемітизм”. Він не виглядає людиною, яка просить для “своїх” окремий каральний щит. Навпаки: він прямо каже, що його асоціація з самого початку була проти саме такого закону, бо закон, на його думку, виписаний непрофесійно, юридично нечітко, допускає надто широкі тлумачення і може породити більше проблем, ніж користі. Тобто вже на старті він руйнує примітивну схему, в якій будь-який сумнів щодо цього закону автоматично оголошують чимось морально підозрілим.
Також дуже важливо, що Зісельс стоїть не за логіку “окремо виділити одну групу”, а радше за універсальний, сучасний і юридично точний закон, який працював би для всіх. Він прямо каже, що не бачить сенсу в латанні чинної 161-ї статті окремими вставками, якщо вже готуються більш системні зміни і новий кримінальний кодекс. На його думку, правильний підхід — не нашаровувати вибіркові поправки під окремі спільноти, а робити загальну, юридично чітку й працюючу конструкцію. Для українців це важливо, бо тут закладено здоровий принцип: право має бути не племінним і не кастовим, а універсальним.
Окрема важлива лінія інтерв’ю — його пояснення, чому антисемітизм в Україні зменшився. І тут Зісельс формулює річ, яку українцям варто запам’ятати. Він пов’язує це не з каральними законами, а з тим, що після 1991 року Україна стала своєю державою для українців, а отже змінився сам горизонт майбутнього. Якщо раніше в імперській системі різні меншини могли конкурувати “за місце біля трону”, то в незалежній Україні, каже він, ця логіка радикально змінилася: українці отримали шанс будувати власну державу і стали титульною нацією, і в цьому новому образі майбутнього антисемітизм просто перестав бути потрібним. Це дуже сильна теза.
Ще одна сильна думка Зісельса — про верховенство права і інклюзивність. Він прямо каже: якщо закон виділяє окрему групу і створює відчуття нерівності, це вже проблема для принципу правової держави. У його логіці закон повинен працювати не як виняток для “особливих”, а як норма для всіх, при тому що вразливі групи можуть і повинні мати окремий опис, коли це дійсно виправдано. Це теж важливо чути українцям: навіть зсередини єврейського громадського поля звучить не логіка “дайте нам окремий щит за будь-яку ціну”, а логіка правової інклюзивності та обережності щодо вибіркових преференцій.
Зісельс показув важливу рамку: можна одночасно визнавати реальність антисемітизму в світі, бути проти нього — і водночас вважати саме цей закон невчасним, популістським, неточним і потенційно небезпечним для свободи політичної критики та рівності перед законом. Для українців це, мабуть, і є головне, що варто винести з цієї розмови.
Розумна людина, моя повага.
