У квітні 1986 року я повертався до України з Казахстану через Москву, яка була тоді «хабом» для союзних республік. Планував залишитися в радянській столиці на кілька днів, щоб згодом потрапити на навчання у Дніпрі. Але незбагненна сила – може, це була інтуїція, а може я вже відчував наближення хвороби – примусила мене відразу після прильоту до аеропорту Внуково взяти квиток до Києва.
Так несподівано для самого себе я опинився в місті, яке переживатиме Чорнобиль. Хтось, можливо, вважатиме, що мені не пощастило, адже я міг опинитися далеко від аварії, а не в рідному місті у момент найбільшої радіаційної небезпеки. І дійсно, коли я згодом приїхав до Дніпра, однокурсники дивилися на мене як на живого мерця – такий тоді був загальний острах перед «радіацією». Але і тоді, і тепер я продовжую вважати, що це було справжнє професійне везіння: якщо ти вже обрав цю професію, то маєш бачити свою країну в найважливіші моменти її історії – і в горі, і в радості. І з цієї точки зору бути свідком 26 квітня 1986 року – такий самий виклик, як бути свідком 24 серпня 1991 року чи 24 лютого 2022 року. Дивовижно, що кожного разу я опинявся в епіцентрі подій ніби випадково. На 18 серпня 1991 року, якраз на ніч перевороту, придбав квиток на потяг з Москви до Києва, а на лютий 2022 року вже запланував давно омріяну подорож на Сінай – але, звісно ж, відклав її, бо усвідомлював, що наближаються епічні події і буде злочином перед самим собою й перед країною пропустити перший акт трагедії.
Отже, я бачив той квітневий і травневий Київ – не так детально, як бажав, бо привіз із Казахстану «краснуху» і довго пролежав у ліжку, але і це було цінним досвідом, адже лікарі вважали мене однією з перших жертв невідомої їм радіаційної хвороби, і поки реальний діагноз не проявився, говорили моїм батькам, що зі мною можна прощатися. Але все ж таки я бачив спорожніле місто без дітей, спостерігав за тим, як люди потроху усвідомлювали небезпеку і від бадьорих повідомлень радянського телебачення – горбачовського, до речі – переходили на моніторинг західних радіостанцій.
І я тоді остаточно сформулював для себе просту формулу: якщо мені дійсно доведеться працювати у справжній журналістиці – то в такій, як на Радіо Свобода, а не такій брехливій і безпомічній, як у власній країні. Так що моє уявлення про гідність у професії, якою я вже намагався обережно, щоб не забруднитися, займатися, також було сформовано і тим, що я побачив у ті дні.
А я побачив, що нас кинули напризволяще. Що московський уряд поставився до українців як до тубільців, яким просто не годиться говорити правду про те, що відбулося, життям і здоров’ям яких можна було жертвувати заради порятунку власного обличчя і «недопущення паніки». І я знову й знову звертався до єврейської долі часів Другої світової війни, коли від моїх співвітчизників відмовлялися нібито їхні власні, а насправді такі чужі уряди. Це порівняння вкотре формулювалося в моїй уяві в одне просте бачення: ні, без власної держави українському народу не вижити. Шансів не буде.
Свідки того часу можуть дорікнути мені, що я маніпулюю історією заради сучасних наративів. Адже тоді був і землетрус у Вірменії, і Москва доклала всіляких зусиль для допомоги, а тодішній голова Ради Міністрів СРСР Ніколай Рижков – згодом він перетвориться на одного з головних партійних консерваторів і завершить свою політичну кар’єру палкою підтримкою путінської агресії проти України – тоді сприйматиметься як національний герой Вірменії. Проте і тут є дуже важливий момент істини. Адже керівництво Вірменської РСР в час трагедії поводило себе саме як національне керівництво – і це при тому, що перший секретар ЦК республіканської компартії Сурен Арутюнян прийшов до влади буквально за пів року до землетрусу, після тривалої епохи свого попередника Карена Демірчяна, і серйозним авторитетом не міг похвалитися ні вдома, ні в Москві. А наш тодішній лідер Володимир Щербицький був одним із найавторитетніших партійних номенклатурників союзного рівня, членом політбюро і претендентом на головну роль у Кремлі.
Але він повівся як гауляйтер. Саме у дні Чорнобиля – нехай навіть серед номенклатурників були порядні люди, що намагалися запобігти наслідкам трагедії всупереч московським настановам – стало очевидним, що це чужа влада. Що це влада Кремля для українців, навіть якщо вона сформована з вихідців з нашої землі. Це не було великим відкриттям, адже Радянська Україна з першого дня свого проголошення насправді була просто великою «ДНР». Але у дні Чорнобиля це стало очевидним навіть для тих, хто вперто не бажав цього помічати.
Проте головне моє враження від тих днів сформувалося вже з роками і було пов’язане з тим, що я побачив до катастрофи. Адже коли летів до Києва, перед моїми очима з ілюмінаторів відкривався неймовірної краси весняний український пейзаж – неймовірної краси ще й тому, що я бачив його після того, як вдалині залишилися казахстанські степи. А тут все квітнуло, все зеленіло й біліло, все буяло щастям, все, здавалося, захищало тебе і спонукало жити – у молодості такі відчуття, звісно, сприймаються ще яскравіше.
І тільки з часом я усвідомив, що тоді перед моїми очима був весняний пейзаж Чорнобиля.
