У цій історії наймерзенніше не те, що держава знову полізла в бетон. Це, на жаль, стандартна реакція: коли українська влада бачить живу людську проблему, вона майже інстинктивно шукає не психолога, не юриста, не кейс-менеджера і не дієву сервісну модель, а підрядника, кошторис, типовий проєкт і красиву коробку для майбутнього перерізання стрічки. Наймерзенніше те, що цього разу коробку будують під ветеранською вивіскою. Ця тема мала б бути територією абсолютної чистоти рук, а не новим полігоном для старого будівельного хапка.
І починати тут треба не з емоцій. Емоції — це шум. Починати треба з документів, бо саме вони перетворюють лють на вирок системі.
Урядова модель ветеранських просторів від початку була сконструйована не як гнучка програма підтримки людей, а як класична будівельна схема. Нормативна база (відповідно до аналізу постанови Кабміну на Zakon.rada.gov.ua) визначає ветеранський простір виключно як окрему будівлю, зведену за проєктом повторного використання. Головним розпорядником субвенції призначено Мінветеранів, а самі кошти спрямовуються суто на нове будівництво, підготовчі роботи, мережі, проєктну документацію та експертизу.
І ось головний маркер: ці гроші прямо заборонено витрачати на реконструкцію чи ремонт існуючих приміщень, на індивідуальні проєкти, зарплати персоналу, утримання або обслуговування простору. Держава сказала громадам не «створіть найефективніший сервіс для ветерана», а «будуйте нову будівлю за заданим шаблоном». У центрі політики опинилася не людина, а квадратний метр.
У липні 2025 року уряд виділив перші 446 млн грн субвенції на «першу хвилю» — Житомирщині, Закарпаттю, Івано-Франківщині, Київщині, Кременчуку, Луцьку і Кривому Рогу (за даними Kmu.gov.ua). Модель співфінансування — 60% із держбюджету, 40% з місцевих. Звучить як турбота, але якщо розкласти механіку, виходить знайома конструкція: центр дає гроші, міністерство тримає вентиль, громади заходять у співфінансування, типовий проєкт уже готовий, тендери йдуть на місцях, а реальна конкуренція виявляється непотрібною декорацією.
Ключ до всієї історії — типовий проєкт. Він називається «Нове будівництво ветеранського простору. Проєкт повторного використання». Це одноповерхова будівля приблизно на 1500 квадратів: спортзал, кабінети психологічної, юридичної та соціальної підтримки, конференц-зали, кафе. Правильний фасад, правильний стандарт, правильна картинка для звіту.
Але хто замовляв цей проєкт? Не міністерство через відкритий конкурс, не державний проєктний інститут, не громади після консультацій із ветеранськими організаціями. Замовником виступив благодійний фонд «Пісні, народжені в АТО». За даними NGL.media, проєктна документація з’явилася в реєстрі 24 квітня 2025 року — за 55 днів до урядової постанови. Розробку замовили у ФОП Юрія Ерделі, а потім передали Мінветеранів, яке отримало майнові права. Керівник фонду Юрій Шуліка пояснив журналістам появу фонду в центрі державної будівельної програми фразою, яку треба викарбувати на вході до кожного антикорупційного органу: «Подзвонили якісь люди з міністерства і запропонували». Хто дзвонив, чому саме цьому фонду, хто вів перемовини, як обирали проєктувальника — він пояснити не зміг.
Оце «якісь люди з міністерства» — не побутова неохайність. Це дверна ручка бюджетного сховища. Бо типовий проєкт у такій програмі — це не креслення, це замок на бюджетній трубі. Хто задає типовий проєкт, той задає площу, матеріали, кошторисну логіку, вимоги до ділянки й коридор, у якому потім рухаються громади, тендерні комітети, підрядники, експертизи, технагляди й аванси. Коли фонд, який офіційно не є будівельним чи проєктним центром, стає джерелом рамки для програми на сотні мільйонів, а потенційно — на десятки мільярдів, це вже не «благодійна допомога». Це точка входу в трубу.
Далі в сюжеті з’являється Віктор Байдачний — перший заступник міністра у справах ветеранів. Людина з Дніпра. За офіційною біографією на сайті Мінветеранів, він працював в управлінні з питань ветеранської політики Дніпропетровської ОДА, а з листопада 2024 року став першим заступником міністра. За даними NGL.media, саме Байдачний ще до офіційного старту програми їздив домовлятися з громадами; саме йому міністерка доручила контролювати затвердження проєкту і розподіл субвенції; саме він підписував дозволи на використання цього типового проєкту. Байдачний тут не декоративний чиновник. Він — державний перехідник між фондом, типовим проєктом, міністерським вентилем і місцевими тендерами.
І саме тут починається дніпровська географія, від якої в українській політиці давно пахне не тільки кавою. Фонд «Пісні, народжені в АТО» заснував Володимир Юрченко — колишній заступник голови Дніпропетровської ОДА Валентина Резніченка. На старому фото «команди Резніченка», яке публікувало NGL.media, поряд фігурують Резніченко, Юрченко, Байдачний і Юрій Голик. За спиною Резніченка — Голик, давній радник і один із головних символів тієї самої «великобудівельної» кухні. Крайні зліва — Юрченко (майбутній засновник фонду, який замовить типовий проєкт) і Байдачний (майбутній перший заступник міністра, який проводитиме цей проєкт через державу). Це не вирок суду. Але це карта місцевості. А карта показує, що ветеранські простори виросли в дуже знайомому дніпровському ґрунті.
Про Голика треба говорити точно. Сам Юрій Голик причетність до програми ветеранських просторів заперечує, а пряме твердження «він усе курує» без документа тільки подарує йому можливість для судового позову. Але периферія занадто щільна. Він підтвердив NGL свій зв’язок із фондом «Пісні, народжені в АТО», зазначивши, що був причетний до однойменного фестивалю ще з 2016 року, і визнав, що після повномасштабного вторгнення неодноразово виїжджав від цього фонду за кордон як волонтер.
Окрім того, ім’я Голика з’являється не лише біля ветеранських просторів. NGL.media нагадує про Національне військове меморіальне кладовище. Там, за даними Bihus.Info, на тендер першої черги будівництва на 1,75 млрд грн прийшов один учасник — створений наступного дня після оголошення торгів концерн, який журналісти пов’язують із Голиком. Офіційно за будівництво меморіального кладовища від Мінветеранів також звітував Байдачний. Це вже не випадкова тінь. Це повторюваний патерн входу в сакральні теми.
Кирила Тимошенка тут теж не варто «пришивати» до кожного підряду без прямих доказів. Його роль у цій конкретній програмі ще належить довести. Але Тимошенко — це офіційний політичний патент на метод. Указом президента №246/2020 саме Кирила Тимошенка, тоді заступника керівника Офісу президента, призначили керівником Координаційної ради з реалізації програми «Велике будівництво» (President.gov.ua). Тому, коли ми бачимо нову програму з тією самою логікою — централізований імпульс, красива моральна вивіска, типовий об’єкт, місцеві тендери, слабка конкуренція, великі капітальні видатки і фасад замість інституції, — ми говоримо не про фантазію, а про повернення методу.
А тепер — до землі, тобто до тендерів, бо саме там закінчується патріотична легенда і починається бухгалтерія грабунку. За аналізом Dozorro/Transparency International Ukraine, у 2025 році через Prozorro уклали близько 200 договорів на будівництво та облаштування ветеранських просторів на 946 млн грн, із яких 836 млн грн припали саме на будівництво хабів з нуля. Формально 94% закупівель за сумою провели через «відкриті торги з особливостями», але реальної конкуренції не було: на кожен тендер подавався лише один учасник.
Аналітики Dozorro перевірили сім найбільших тендерів і в шести виявили потенційно завищені ціни на матеріали; ймовірна переплата — 37,3 млн грн. Це не «дрібні технічні питання». Це ознаки системи, у якій тендер існує не для конкуренції, а для легалізації вже прокладеного маршруту грошей.
Ось кілька прикладів з аналізу Dozorro:
Кременчук: договір на 132,9 млн грн із ПП НВ «Укрекоспецпроект». Його підписали 10 листопада, а завершити роботи планували до 20 листопада. Тобто — за десять днів на складний об’єкт майже на 1500 квадратів. У грудні підряднику перерахували 54 млн грн на матеріали. Dozorro оцінило можливу переплату в 5,2 млн грн. Руберойд у кошторисі заклали по 187,20 грн/м², тоді як ринкові ціни були приблизно у п’ять разів нижчими. Держаудитслужба (ДАСУ) встановила, що пропозицію мали відхилити, і зобов’язала розірвати договір (замовник оскаржує це в суді).
Кривий Ріг: 132,2 млн грн, ТОВ «Сапсан-КР», уже сплачено 55 млн грн, потенційна переплата — 5,3 млн грн. У тендері була вимога акту огляду об’єкта з підписом замовника — класичний інструмент для відсіювання небажаних учасників.
Ужгород: 129,5 млн грн, ТОВ «Опитний завод М», уже сплачено 45 млн грн, потенційна переплата — 11,5 млн грн. ДАСУ встановила проблеми з визначенням переможця і вимагала розірвати договір.
Луцьк: 81,8 млн грн, ТОВ «Волиньекобуд», уже сплачено 68 млн грн, потенційна переплата — 7,3 млн грн. Серед умов була вимога статусу критично важливого підприємства, що обмежує конкуренцію.
Це не одна гнила дошка. Це весь настил скрипить.
Окремо треба сказати про розмиті кошториси, бо 37,3 млн грн переплат — це, дуже ймовірно, лише те, що вдалося побачити через замкову щілину. У Бучі частину матеріалів у документації зазначили без детальних характеристик, через що остаточно оцінити переплати неможливо. В Івано-Франківську більшість дорогих позицій описані узагальнено — «плитки керамічні», «лінолеум», «двері», без точних характеристик. Тому аналітики змогли ідентифікувати лише близько 1 млн грн імовірної переплати в основному договорі (111,27 млн грн з ТОВ «Степ-Солар») і ще близько 600 тис. грн у додатковому (6,28 млн грн). Коли в кошторисі замість конкретних параметрів пишуть туман, аудитору залишають болото. А в болоті український бюджет тоне значно швидше, ніж чиновницькі апетити.
Найцинічніше навіть не те, що десь могли завищити ціни на бетон чи руберойд. Найцинічніше те, що будівельний паровоз запустили швидше, ніж держава пояснила, хто саме і як наповнюватиме ці простори реальним життям.
За задумом, перші сім просторів мали ввести до 1 грудня 2025 року, але на цей строк жоден не був завершений. NGL.media пише, що вони й досі не відкрились. Але це не заважає системі: у лютому 2026 року уряд уже затвердив наступний етап — 1,1 млрд грн для 15 громад. Перша хвиля ще не довела працездатність, а система вже тягне другу порцію бетону.
Фразу, яка ріже всю презентаційну мішуру краще за будь-який аудит, сказав керівник луцького УКБ Василь Ліщук (для NGL.media): «Ми відповідальні за будівництво. Міністерство зараз вирішує, хто буде далі експлуатувати».
У цій фразі — вся патологія державної машини. Гроші вже рухаються, тендери відбулися, підрядники отримують десятки мільйонів, а головне питання — хто щодня працюватиме з ветераном у цій дорогій коробці, який буде штат, бюджет, стандарт послуги, KPI — ще десь «вирішується». Спочатку заливаємо фундамент, потім шукаємо сенс, який у ньому житиме.
Так і виглядає мародерство на темі. Коли суспільний біль беруть як прикриття для бюджетного будівництва. Коли ветеран стає не клієнтом державної політики, а моральним бронежилетом для кошторису. Коли народ, який донатить на дрони й турнікети, паралельно податками оплачує бетонні коробки, де головним бенефіціаром ризикує стати підрядник. Коли святу тему вивішують на фасаді, щоб ніхто не заглядав у підвал, де лежать тендери, субпідряди та старі знайомі апетити.
У нормальній державі програма для ветеранів починалася б не з типової будівлі, а з маршруту людини: скільки ветеранів у громаді, які в них потреби, які вже існують хаби, що можна відремонтувати, кого підсилити, скільки потрібно фахівців, яка вартість послуги і який результат є успіхом. У нас логіка перевернута: спочатку коробка, потім будемо думати. Бо коробку можна відкрити, сфотографувати, внести у звіт і продати як турботу. А якісна психологічна допомога чи працевлаштований ветеран так красиво стрічкою не перерізаються. На цьому важче піаритися і значно важче робити маржу.
Архітектура цієї програми корупційно придатна. Вона нормативно заточена під нове будівництво, відрізає дешевші альтернативи, використовує типовий проєкт дивного походження, проходит через людей із дніпровської орбіти, дає великі тендери без конкуренції та зриває строки. Ба більше, вона створює майбутню експлуатаційну трубу — комуналка, охорона, ремонти, «комплексні послуги». Разовий хапок на будівництві може виявитися лише першим поверхом довгого бюджетного будинку.
Треба відкрити типовий проєкт, усі кошториси, погодження Байдачного, тендерні вимоги, акти та реальні ціни матеріалів. І окремо — публічні питання до Голика, Тимошенка, Байдачного, Юрченка: чому кожна правильна тема в Україні рано чи пізно починає пахнути вашим бетоном? Ветеранам потрібна система підтримки, а не система освоєння. Народу потрібна справедливість, а не чергова бетонна декорація державної вдячності. Святі теми не прикривають брудні руки. Вони роблять їх видимішими.
