Я вже писав про походження цієї історії — про фонд “Пісні, народжені в АТО”, Байдачного, Юрченка, Голика, дніпровську орбіту Резніченка і стару школу великого будівельного освоєння, яка нікуди не зникла, а просто навчилася говорити новими словами. Але тепер хочу подивитися на цю тему з іншого боку — не через біографії, старі фото й політичні зв’язки, а через те, що вже відбувається на землі.
Бо на землі вся ця красива історія про “ветеранські простори” виглядає значно менш благородно, ніж у презентаціях Мінветеранів. Не як нова політика підтримки ветеранів. Не як реальна система повернення людини з війни до життя. А як стара українська будівельна звичка: взяти справжню людську проблему, прикрутити до неї морально недоторканну вивіску, загнати гроші в бетон, поставити типовий проєкт, провести тендери без реальної конкуренції, роздати аванси, перенести строки, а потім пояснювати, що все це, звісно, “для людей”.
У липні 2025 року Кабмін розподілив понад 446 млн грн субвенції на розвиток ветеранських просторів. Перша хвиля — сім пілотних точок: Кривий Ріг, Луцьк, Житомир, Буча, Ужгород, Кременчук та Івано-Франківськ. Формула на папері красива: держава дає до 60%, місцеві бюджети додають решту, країна отримує нову мережу підтримки ветеранів. Але в цій красі одразу сиділа проблема: гроші були заточені насамперед під нове будівництво за типовим проєктом, а не під ремонт уже наявних просторів, не під послуги, не під фахівців, не під реальну щоденну роботу з ветеранами.
Тобто влада знову почала не з ветерана, а з коробки. Не з питання, що потрібно людині після фронту, а з питання, де залити фундамент. Не з лікаря, психолога, юриста, кейс-менеджера, реабілітолога чи нормального маршруту повернення до життя, а з будівлі на півтори тисячі квадратів, яку потім можна красиво показати в новинах. Бо коробку видно. Коробку можна урочисто відкрити. На коробку можна повісити табличку. А якісну психологічну допомогу, закритий юридичний кейс, врятовану сім’ю чи повернуту до роботи людину стрічкою не переріжеш.
Мінветеранів продавало цю історію саме так: перші сім просторів будуються, далі буде ще 15 у 2026 році, у перспективі — мережа на 136 районів, кожен обласний центр, Київ і Севастополь. Єдиний стиль, доступність, безбар’єрність, спортзал, кабінети, коворкінг, конференц-зали, цифрова екосистема, персонал, навчання, “нова філософія взаємодії держави та ветеранської спільноти”. На буклеті — майже ідеальна турбота. У кошторисі — зовсім інша розмова.
Dozorro/TI Ukraine порахували: у 2025 році через Prozorro уклали приблизно 200 договорів на будівництво, ремонт і облаштування ветеранських просторів на 946 млн грн. Найбільша частина — 836 млн грн — це саме будівництво з нуля. Формально більшість закупівель провели через відкриті торги з особливостями. Але це тільки формально. По суті конкуренції не було: на кожен із ключових тендерів приходив один учасник. Один. На великі контракти, на десятки й сотні мільйонів, у країні, де будівельний ринок точно не складається з однієї живої компанії на область.
І тут я не хочу слухати казки про складність воєнного часу. Один учасник на кожному ключовому тендері — це не ринок. Це ритуал. Конкурс існує як декорація, а не як механізм вибору. Dozorro перевірили сім найдорожчих тендерів і в шести знайшли потенційно завищені ціни на матеріали. Орієнтовна переплата — 37,3 млн грн. І це лише те, що вдалося побачити по відкритих документах, бо частина кошторисів написана так, що перевіряти їх — як ловити рибу в каламутній воді: “плитка”, “двері”, “лінолеум”, без нормальних характеристик, без конкретики, без можливості чесно порівняти з ринком.
Буча — найдорожча. 140 млн грн. Контракт із консорціумом “Будівельні ініціативи”, створеним улітку 2025 року. Роботи мали завершити до кінця 2026 року, але вже в березні строк реалізації продовжили до кінця січня 2027-го. За роботи вже сплачено 52 млн грн. Dozorro не знайшло значних завищень по тих матеріалах, які вдалося ідентифікувати, і ДАСУ не побачила порушень у закупівлі. Але частину матеріалів у документації подали без детальних характеристик, а замовник не відповів на прохання уточнити дані. Тобто навіть у найменш проблемному кейсі лишається старий кошторисний туман.
Кременчук — це вже не туман, а фарс. 132,9 млн грн. Підрядник — ПП НВ “Укрекоспецпроект”. Договір підписали в листопаді 2025 року, а завершити роботи спочатку планували до 20 листопада — через десять днів після підписання. Десять днів на ветеранський хаб за 132,9 млн грн. Це не будівельний графік. Це папірець для освоєння. Потім строки, звісно, переносили — спочатку до березня 2026-го, потім до квітня. Але в грудні підряднику вже перерахували 54 млн грн на матеріали. Ймовірна переплата — 5,2 млн грн. Серед питань — бетон, лінолеум, мембрана, руберойд РКП-350Б по 187,20 грн/м², тоді як на ринку наведені приклади в кілька разів дешевші. ДАСУ встановила, що пропозицію переможця мали відхилити, і зобов’язала розірвати договір; замовник пішов оскаржувати.
Кременчук я б узагалі вішав на дошку як навчальний кейс. Нормальна компанія не підписується збудувати такий об’єкт за десять днів, якщо вона не знає наперед, що строки потім перепишуть, гроші під матеріали дадуть, а за зрив ніхто реально не приб’є. Такі строки не прискорюють будівництво — вони відлякують нормальних учасників. У грі лишаються ті, хто розуміє не будівництво, а правила бюджетної вистави.
Кривий Ріг — 132,2 млн грн. Підрядник — ТОВ “Сапсан-КР”. За даними Dozorro, уже зробили приблизно половину робіт: фундамент, цегляні стіни, залізобетонні пояси, колони спортзалу, монтаж укриття, інженерні мережі. Замовник уже перерахував 55 млн грн. Ймовірна переплата — 5,3 млн грн, найбільше на тротуарній і тактильній плитці. А ще була вимога надати акт огляду об’єкта з підписом самого замовника. Немає підпису — немає участі. Ось вам і “відкриті торги”: двері начебто відкриті, але ручка в руках у замовника.
Ужгород — 129,5 млн грн. Підрядник — ТОВ “Опитний завод М”. Ціна договору тверда. Роботи вже продовжили до кінця січня 2027 року. Ймовірна переплата — 11,5 млн грн, найбільше на бетоні й арматурі. Підряднику вже сплатили 45 млн грн. Dozorro направив лист до прокуратури. ДАСУ встановила, що замовник безпідставно визначив переможцем “Опитний завод М”: у пропозиції бракувало частини документів, техніка подавалася як “еквівалентна” без підтвердження характеристик, документи про походження товарів не подали. Аудитори зобов’язали розірвати договір, замовник оскаржує це в суді. Тобто держава вже побачила проблему, але гроші вже пішли, контракт живе, процес тягнеться.
Івано-Франківськ — 111,27 млн грн основного договору з ТОВ “Степ-Солар” плюс ще 6,28 млн грн додаткового договору в того ж підрядника. Тут роботи просунулися найбільше: стіни, колони, покрівля адмінбудівлі, вікна, укриття, металеві каркаси спортзалу, вентиляція, опалення, кондиціонування, оздоблення; Dozorro пише про приблизно 75% готовності. Підряднику вже перерахували 76 млн грн. Але кошторис знову частково написаний загальними словами: “плитки керамічні”, “лінолеум”, “двері”. Без точних характеристик перевірити реальну ціну неможливо. Тому аналітики змогли ідентифікувати лише близько 1 млн грн імовірної переплати в основному договорі і ще приблизно 600 тис. грн у додатковому.
Франківський об’єкт важливий саме тому, що там не можна сказати: “нічого не робиться”. Робиться. Але це не знімає питання. Бо якщо будівництво йде, але дорогі позиції неможливо нормально перевірити, то це все одно не прозорість. Це просто красивіші темпи на тому самому мутному фундаменті.
Житомир — 102,4 млн грн. Підрядник — ТОВ “Торгово-промислова компанія Центр комплект”. Спочатку планували здати до кінця 2025 року, потім строк продовжили до 30 квітня 2026-го. Підряднику вже перерахували 65 млн грн. Dozorro вказує на ймовірне завищення на бетоні, арматурі та цеглі, але в опублікованій сумі в матеріалі є очевидна технічна помилка, тому я не став би називати її як “6,4 млн” без окремого підтвердження. ДАСУ знайшла інше: переможець не надав належного ISO-сертифіката, як вимагала тендерна документація, а департамент цього не помітив і не дав виправити. Відповідальну особу позбавили премії на місяць. Сто мільйонів на об’єкт, десятки мільйонів оплат, аудит бачить порушення — а кара в стилі “мінус премія”. Дуже по-державному.
Луцьк — 81,8 млн грн. Підрядник — ТОВ “Волиньекобуд”. Будівлю мали звести до 20 листопада, потім договір продовжили до кінця квітня 2026 року. На об’єкті вже звели стіни, дах, утеплили підлогу, залили стяжку, прокладають мережі й роблять оздоблення. Підряднику сплатили 68 млн грн. Ймовірна переплата — 7,3 млн грн, найбільше на покрівельних панелях, піску та утеплювачі. Замовник на лист Dozorro не відповів. У тендері була ще одна показова умова: переможцем міг стати лише учасник, визнаний критично важливим для економіки в особливий період, хоча законом такий статус не передбачений як кваліфікаційний критерій. ДАСУ також встановила порушення в договорі: у календарному графіку не було чітких етапів і строків робіт.
Але Луцьк важливий не тільки закупівлею. NGL пише, що ділянку під будівництво там виділили 28 травня 2025 року — за три тижні до урядової постанови. Тобто місцева підготовка йшла ще до публічного юридичного запуску програми. Це дуже схоже на старий порядок речей: спочатку кулуарно домовилися, потім офіційно оформили, потім провели тендер і назвали це державною політикою.
Тепер складімо все докупи без бюрократичного туману. Сім пілотів мали показати, що держава будує новий рівень підтримки ветеранів. Показали інше. У Бучі — найдорожчий об’єкт і новостворений консорціум. У Кременчуці — контракт на 132,9 млн грн із первинним строком у десять днів і вимога ДАСУ розірвати договір. У Кривому Розі — акт огляду як фільтр і 55 млн грн уже сплачених коштів. В Ужгороді — 11,5 млн грн імовірної переплати, прокуратура, ДАСУ і судове оскарження. В Івано-Франківську — 75% готовності, але кошторисний туман і додатковий договір. У Житомирі — перенесення строків, 65 млн грн оплати і “покарання” у вигляді мінус премія. У Луцьку — 68 млн грн сплачено, 7,3 млн грн імовірної переплати, дискримінаційна умова і крива логіка календарного графіка.
Перші сім просторів, за задумом, мали відкрити до 1 грудня 2025 року. Не відкрили. NGL прямо пише: жоден із семи в цей строк не вклався, і на момент їхнього розслідування вони досі не відкрилися. А уряд уже в лютому 2026 року затвердив наступний етап — 1,1 млрд грн для 15 громад. Тобто пілот ще не довів, що працює, але систему вже тягнуть далі. Це не обережність держави. Це апетит будівельного конвеєра.
Ось чому ця історія не про “складнощі реалізації”. І не про те, що “війна, ринок складний, усі строки пливуть”. Війна не пояснює одного учасника на тендері. Війна не пояснює руберойд у кілька разів дорожче за ринок. Війна не пояснює акт огляду з підписом замовника як вхідний квиток. Війна не пояснює договір на десять днів. Війна не пояснює, чому перша хвиля ще не відкрилася, а друга вже на мільярд. Війна пояснює складність. Але вона не повинна бути універсальною індульгенцією для старої будівельної мафії.
І тут треба поставити ще неприємніше питання: навіщо взагалі вигадали саме будівництво цих просторів? Не навіщо ветеранам підтримка — це очевидно. Не навіщо ветеранам місце, де їх не ганяють кабінетами, — це теж очевидно. А навіщо в країні, де немає нормально вибудуваної медичної, психологічної й трудової реабілітації, почали саме з нових будівель на сотні мільйонів?
Бо ветерану після фронту потрібна не стіна. Йому потрібен лікар, який не відмахнеться. Психолог або психотерапевт, який не імітує “підтримку”, а вміє працювати з травмою. Реабілітолог, який має обладнання, час і методику. Юрист, який доведе справу до рішення, а не дасть листівку з телефоном гарячої лінії. Соціальний працівник, який не загубиться після першої заяви. Фахівець із працевлаштування, який реально веде людину до роботи, а не ставить її на облік у службі зайнятості для статистики. Родина ветерана потребує не “заходу”, а супроводу. Людина з ПТСР потребує не конференц-залу, а довгої, професійної, дорогої, доказової роботи.
А що нам пропонують? Будівлю майже на 1500 квадратів. Спортзал, кабінети, кафе, коворкінг, конференц-зали, єдиний стиль, бренд, табличку, цифрову екосистему і дуже багато слів про “комплексність”. Але за цією красивою мовою сидить головна порожнеча: хто там щодня працюватиме? Скільки буде психологів? Якої кваліфікації? Хто їх оплачуватиме? Яким буде маршрут ветерана? Скільки людей центр реально зможе супроводити, а не просто прийняти? Скільки триватиме допомога? Де клінічна реабілітація? Де психіатрична підтримка? Де робота із залежностями, агресією, сімейними кризами, суїцидальними ризиками? Де трудова реінтеграція не на папері, а з роботодавцем, навчанням, адаптацією і вимірюваним результатом?
У постановах відповідь дуже бюрократична. Створюється державне некомерційне товариство “Державний ветеранський простір” у сфері управління Мінветеранів. Тобто спочатку будуємо об’єкти, потім створюємо оператора, потім думаємо про функціонування, стандарти, моніторинг і “комплексні послуги”. У нормальній політиці має бути навпаки: спочатку потреба, маршрут, послуга, штат, бюджет, відповідальність, а вже потім будівля. Тут спочатку бетон, а сенс — десь потім.
Фінансова логіка ще цинічніша. Субвенція 2026 року теж заточена під будівництво, а ветеранські простори після введення в експлуатацію мають передаватися у сферу управління Мінветеранів протягом двох місяців. Постанова про субвенцію вимагає співфінансування не менше 40%, земельної ділянки, включення проєкту до портфеля публічних інвестицій і введення об’єкта в експлуатацію до 30 жовтня 2026 року. Але гроші цієї логіки йдуть на коробку, а не на те, що робить коробку живою: фахівців, довгі програми реабілітації, доказову терапію, реальне працевлаштування, нормальне утримання й відповідальність за результат.
Потім з’являється другий фінансовий контур — саме державне некомерційне товариство, яке має забезпечувати функціонування мережі, отримувати бюджетні кошти на поточні витрати, адмініструвати простори, організовувати робочі місця, заходи, взаємодію і “комплексні послуги”. Тобто спочатку бюджет заходить у бетон, а потім бюджет заходить в утримання бетону. Якщо не буде жорстких показників результату — не кількості “заходів”, не кількості відвідувачів, не красивих фото, а реальних змін у житті ветерана, — ми отримаємо не центр підтримки, а постійний державний апарат із гарною назвою.
Тому питання не в тому, чи потрібні ветеранам місця підтримки. Потрібні. Питання в тому, чому під виглядом підтримки знову почали з найдорожчого і найзручнішого для освоєння — з нового будівництва. Чому не з медичної реабілітації? Чому не з психотерапевтичних програм? Чому не з оплати роботи фахівців? Чому не з грантів для вже працюючих ветеранських організацій? Чому не з відновлення наявних приміщень? Чому не з мобільних команд для громад, де немає жодного сенсу тримати порожню будівлю? Чому не з трудового супроводу, де людина після фронту отримує не буклет, а роботу?
Відповідь неприємна, але проста: бо на цьому важче красти, важче піаритися і важче будувати нову бюджетну імперію. На психологу не поставиш баштовий кран. На юристі не зробиш тендер на 130 мільйонів. На працевлаштуванні не закладеш руберойд у кілька разів дорожче. На реабілітаційній програмі не переріжеш стрічку перед камерою. А на будівлі — можна все.
Саме в цьому і є суть “Великого будівництва 2.0”. Це не обов’язково та сама схема в юридичному сенсі й не завжди ті самі підрядники. Але це та сама ДНК: велика правильна тема, централізована політична воля, типовий проєкт, субвенція, місцевий тендер, один учасник, завищення, перенос строків, а потім пресреліз про турботу. Раніше це були дороги. Тепер — ветерани. Раніше фасадом була інфраструктура. Тепер фасадом стала вдячність захисникам.
Найчесніше все це сформулював керівник луцького УКБ Василь Ліщук у коментарі NGL: “Ми відповідальні за будівництво. Міністерство зараз вирішує, хто буде далі експлуатувати”. У цій фразі — вся суть. Будівництво вже їде, гроші вже рухаються, підрядники вже отримують десятки мільйонів, а питання, хто і як працюватиме з ветеранами в цих дорогих коробках, ще десь “вирішується”.
Тому стан семи пілотних проєктів сьогодні — це не просто поганий менеджмент. Це доказ того, що старе “Велике будівництво” навчилося маскуватися під ветеранську політику. З доріг перейти на ветеранів було дуже вигідно: тема свята, критика складніша, гроші легше обґрунтувати, а будь-якого незручного можна звинуватити в тому, що він “проти підтримки захисників”. Але саме тому цю тему треба перевіряти жорсткіше, ніж дороги. Бо красти на дорогах — це грабувати бюджет. А мутити на ветеранах — це ще й грабувати довіру тих, хто цю країну тримав на собі.
Отже, фінальна логіка: сім пілотів поки що не довели, що влада будує працюючу систему підтримки ветеранів; зате вони вже показали, як швидко стара будівельна школа вміє заходити в нову святу тему. Якщо це не зупинити, ми отримаємо не мережу допомоги, а мережу дорогих коробок із правильними табличками, зірваними строками, сплаченими авансами і кошторисами, в яких ветеран буде на фасаді, а підрядник — у бюджеті.
Ветеранам потрібна держава, яка працює з їхнім болем, правами, родинами, реабілітацією і поверненням до життя. А не держава, яка знову бачить у чужому болю фундамент, підряд і можливість для “освоєння”. Святі теми не прикривають брудні руки. Вони роблять їх видимішими.
