Мендель як один з інструментів тиску на керівництво країни
Щоразу, коли виникає бажання емоційно відреагувати на чергові заяви та коментарі персонажів на кшталт Мендель, варто зупинитися і поставити собі прагматичне питання: «Кому вигідно те, що я саме зараз бачу, чую чи читаю?».
Яку мету насправді переслідували замовники інтерв’ю Такера Карлсона з Юлією Мендель?
Поява цього матеріалу саме зараз — не випадковий збіг.
Це відбувається у критичний для ворога момент.
Плішивий диктатор північної імперії принижений на весь світ провальним «парадом перемоги», який став можливим лише через дозвіл президента України.
Я вважаю, що це був останній парад Путіна. Такого публічного приниження «вєлікой расеі» йому ніхто не пробачить.
Водночас, кремлівська верхівка б’ється в істериці, усвідомлюючи неможливість воєнної перемоги в Україні, що тотожно з провальним програшом.
Війна нарешті прийшла на російські терени, і дедалі більше росіян відчувають її на власній шкірі.
Суспільні настрої там стрімко змінюються: від угарного «побєдобєсія» до усвідомлення, що «простий росіянин на це не підписувався».
В очах глашатаїв режиму з’являється тваринний страх за власне життя, тому в хід ідуть останні козирі — ядерний шантаж за принципом «якщо нам не судилося жити, то нехай гине весь світ».
Економічна ситуація у ворога також суттєво погіршується.
Все це свідчить про те, що російська імперія іде до розвалу.
Водночас, саме цього сценарію панічно бояться чимало західних держав.
Хтось побоюється втрати контролю над ядерним арсеналом.
Хтось (більшість) стратегічно не готові до розвалу рф і не мають чіткого плану дій на «наступний ранок після…» (історія розпаду СРСР нікого нічому не навчила).
Хтось уже підраховує мільйони мільярдів, які сподівається викачати з РФ після війни.
Мотиви різні, але мета спільна: не допустити розпаду Росії.
Саме тому в хід ідуть перевірені інструменти тиску.
Інформаційний майданчик з мільйонними підписниками та переглядами, надає можливість давно забутій в Україні Мендель поширити наративи, які в першу чергу дискредитують нашу країну та її керівництво.
Мета зрозуміла - схилити до «примирення», через послаблення суспільної підтримки чинної легітимної влади.
Тобто, гра значно масштабніша, ніж здається на перший погляд.
І саме з огляду на це ми маємо запитати себе: що на даному історичному етапі є життєво важливим для збереження держави?
Підтримка влади (до якої накопичилося безліч питань, на які вона мусить відповісти після війни)?
Чи роздмухування внутрішнього протесту проти особистості, яка, на жаль, оточила себе негідниками і до якої є багато питань?
Є третій, найбільш конструктивний шлях: жорстко вимагати від президента реальних дій у стратегічних напрямках.
Україна вистоїть лише тоді, коли внутрішні інституції стануть сильнішими за зовнішні маніпуляції.
А сильні інституції можна побудувати лише за умови їх незалежності від політичного та персонального впливу керівництва держави.
Що б я очікувала зараз від президента:
1) відкрита публічна комунікація, підкріплена конкретними рішеннями та діями, спрямованими на посилення інституційної спроможності НАБУ, САП, БЕБ.
2) перезапуск таких інституцій як ДБР з обовʼязковим залученням міжнародних експертів до відбору кандидатів (на прикладі НАБУ). Те саме стосується і керівництва ГПУ.
3) реальне втілення корпоративного управління на державних підприємствах (нещодавно писала про ганебний приклад переобрання наглядової ради Центренерго).
Суди! Але про них вам краще розкаже Mykhailo Zhernakov
Це не повний список. Його можна і треба продовжувати. Головне, щоб була політична воля!
Шановний пане Президенте, час на заяви вже вичерпано, країна очікує від Вас реальних змін і дій!
