Україна опинилася на останньому місці в рейтингу якості життя... Українці витримали те, чого не витримала б більшість комфортних європейських суспільств. Українці платять життям, дітьми, здоров’ям, бізнесами, родинами, домівками, еміграцією, зруйнованими містами і майбутнім. Але саме тому останнє місце — це не вирок народу. Це вирок самій державній моделі, у якій влада навчилася адмініструвати смерть краще, ніж життя.
Війна не знімає питання до української влади. Війна його загострює. Бо під час екзистенційної війни держава або стає механізмом збереження народу, або перетворюється на машину утилізації його ресурсу. І за останні два роки влада Зеленського зробила надто багато, щоб Україна рухалася саме другим шляхом. Рейтинг якості життя, на який посилаються в публікаціях, є перцепційним: він фіксує, як країни сприймаються за безпекою, медициною, освітою, економічними можливостями й державними сервісами. Україна там остання саме тому, що війна вдарила по кожному з цих вимірів. Але війна — це тільки перший поверх катастрофи. Другий поверх — внутрішня політика, яка замість відновлювати соціальний контракт, добивала його.
Найбільший злочин управління Зеленського - сама логіка. Влада перестала бачити в українцеві суб’єкта. Вона бачить у ньому мобілізаційну одиницю, платника податків, донора, об’єкт пропаганди, користувача додатку, потенційного ухилянта, статистичну клітинку, але не людину, для якої існує держава. Звідси і народилася некроекономіка: економіка, в якій головним оборотом стає смерть, травма, руйнування, контракт на війну, контракт на відбудову, донорський грант, поранений, переселенець, мобілізований, загиблий і майбутня бетонна реконструкція там, де вже немає нормального життя.
Мобілізація стала першим символом цієї катастрофи. Не сама необхідність мобілізації — у війні вона неминуча. Катастрофою стала мобілізація без чесного контракту з народом. У 2024 році Зеленський підписав зниження призовного віку з 27 до 25 років, а мобілізаційний закон ухвалювали на тлі вилучення норми про демобілізацію після тривалого строку служби. Тобто держава сказала чоловікові: “ти нам потрібен”, але не сказала головного — на скільки, за якими правилами, коли ротація, коли повернення, де межа служби, що з твоєю родиною, бізнесом, здоров’ям і життям після фронту.
Це не мобілізація нації. Це мобілізаційне кріпацтво. Коли людина йде воювати не в рамках зрозумілого договору з державою, а в чорну діру без горизонту, держава втрачає моральне право дивуватися страху, ухиленню, втечам і ненависті до ТЦК. Бо страх перед Москвою не може автоматично перетворити недовіру до власної влади на любов. Люди готові помирати за Україну. Але вони не хочуть бути витратним матеріалом для системи, яка не дає ні справедливості, ні строку, ні правил.
Другий удар — трудовий. Україна одночасно воює, втрачає мільйони людей за кордоном, тримає мільйони в гуманітарній вразливості, мобілізує працездатних чоловіків і потім дивується, чому економіка задихається. За даними UNHCR, станом на лютий 2026 року зафіксовано 5,9 млн біженців з України у світі, 3,7 млн внутрішньо переміщених осіб, а приблизно 10,8 млн людей потребують гуманітарної допомоги. Це не просто демографія. Це країна з вирваними органами.
Бізнес уже кричить не про податки навіть, а про людей. OSW фіксує, що в березні 2026 року 67% українських підприємств повідомляли про нестачу робочої сили. Це і є гола арифметика некроекономіки: держава хоче більше виробництва, більше податків, більше оборонки, більше експорту, більше відновлення — але сама ж висмикує з економіки руки, голови, інженерів, водіїв, майстрів, підприємців, техніків, управлінців.
Третій удар — податковий. Влада підняла військовий збір до 5% для доходів після 1 грудня 2024 року. У воєнній країні податки потрібні. Але є велика різниця між податком перемоги й податком виснаження. Податок перемоги — це коли влада спочатку ріже паразитарні витрати, ламає корупційні ренти, відкриває закупівлі, карає своїх, чистить силовиків, знищує схеми, а потім приходить до суспільства і каже: “ми все зробили, тепер потрібен внесок кожного”. Податок виснаження — це коли влада залишає собі недоторканність, піар, корупційні контури, силовий апарат і феодальну поведінку, а потім просто забирає ще в тих, хто й так тримає країну.
Четвертий удар — заборона нормального майбутнього для чоловіків. Після часткового пом’якшення для 18–22 років, українські чоловіки 23–60 років загалом залишаються обмеженими у виїзді з країни під час воєнного стану, що фіксують і британські урядові рекомендації. Це вже не просто юридична норма. Це психологічна формула держави: “ми не можемо переконати тебе залишатися, тому ми тебе утримаємо”.
Країну не будують на забороні виходу. На забороні виходу будують казарму. А якщо держава хоче, щоб люди поверталися, народжували, відкривали бізнес, купували житло, будували заводи, виховували дітей і вкладали гроші в Україну, вона має бути не пасткою, а домом. Зеленський же за останні роки перетворює державу не на дім, а на пункт примусового обліку.
П’ятий удар — удар по довірі до антикорупційної системи. У липні 2025 року влада спробувала підпорядкувати НАБУ і САП Генпрокурору, що Reuters описувало як обмеження автономії антикорупційних органів; тільки після протестів і міжнародного тиску Зеленський відкотився. Але сам факт спроби був вироком. У країні, яка просить у світу зброю, гроші й політичний захист, президент у критичний момент не посилив незалежний контроль, а спробував його приручити.
Це руйнування останніх підпор довіри. Це знання, що влада не є безкарною. Що корупціонера можна дістати. Що антикорупційний орган не є кишеньковим. Що закон сильніший за Банкову. Коли влада пробує зламати саме це, вона вбиває не “реформу”. Вона вбиває мотивацію людей залишатися в країні.
Шостий удар — гігантський оборонний бюджет без достатнього публічного відчуття справедливості. У 2026 році видатки сектору безпеки й оборони збільшені до рекордних 4,4 трлн грн. У війні це частково об’єктивно. Але саме тому аудит, прозорість, відповідальність і контроль мали б бути не слабшими, а жорсткішими. Бо коли держава перекачує через війну трильйони, а суспільство бачить скандали, схеми, завищення, ручні кадрові перестановки й недоторканність верхівки, виникає не мобілізаційна єдність, а відчуття, що країна стала величезною трубою для перерозподілу крові в гроші.
Ось що таке некроекономіка. Це коли війна стає не тільки трагедією, а й моделлю управління. Коли руйнування перетворюється на майбутній підряд. Коли загиблий стає статистикою. Коли поранений стає бюджетним рядком. Коли біженець стає аргументом для гранту. Коли мобілізований стає ресурсом без строку. Коли бізнес стає донором без права голосу. Коли “відбудова” починає означати не повернення людей, а освоєння території після людей.
Найгірші кроки Зеленського за останні два роки, ми бачимо послідовне формування держави, де українське життя має нижчу цінність, ніж контроль влади над процесом. Мобілізація без демобілізаційної чесності. Податки без очищення влади. Оборонні трильйони без тотального аудиту. Антикорупційні органи — під спробу політичного зашморгу. Чоловіки — як прикріплений ресурс. Бізнес — як каса. Молодь — як картинка. Донори — як киснева подушка. Війна — як виправдання всього.
Найбезглуздіше в цьому те, що влада Зеленського досі думає, ніби можна втримати країну страхом, телемарафоном, мобілізаційними базами, цифровими сервісами, піаром і кадровими фокусами. Не можна. Країну тримає довіра. А довіра виникає не з вечірнього звернення. Вона виникає з правил, справедливості, відповідальності й відчуття, що влада жертвує разом із народом, а не керує народною жертвою.
Саме тому Україна падає в рейтингах якості життя. Москва руйнує країну ззовні, а Зеленський виснажує її зсередини ручним управлінням, централізацією, тотальною корупцією на всіх щаблях, примусовою мобілізаційною логікою, силовим і податковим тиском, підриву остаточної довіри до інституцій і відсутністю образу майбутнього, принаймні, для українського народу.
