Це історія про те, як американська держава перетворила найбідніших своїх громадян на гарматне м’ясо.
Історія знає чимало прикладів, коли війна стирала межу між державними інтересами та людською мораллю. Одним із найяскравіших таких прикладів став американський «Проєкт 100000», започаткований у 1966 міністром оборони США Робертом Макнамарою. Під гаслами боротьби з бідністю та розширення соціальних можливостей було реалізовано програму, яка фактично прирекла сотні тисяч молодих людей із найбідніших верств суспільства на участь у війні, до якої вони не були готові ні фізично, ні психологічно, ні інтелектуально.
Згодом цих людей назвуть «дітьми Макнамари». Для одних це був шанс вирватися зі злиднів. Для інших — квиток в один кінець до джунглів В’єтнаму. Для історії ж вони залишилися символом того, як держава здатна пожертвувати власними громадянами заради політичних цілей.
До середини 1960-х війна у В’єтнамі дедалі більше перетворювалася на виснажливий конфлікт, в якому постійно бракувало солдатів. Американська армія потребувала десятків тисяч нових військовослужбовців. Водночас адміністрація президента Ліндона Джонсона чудово розуміла, що масовий призов студентів і представників середнього класу викличе хвилю протестів, здатну похитнути політичні позиції влади.
Вихід знайшовся швидко. Якщо не можна забирати до війська тих, хто має політичний голос, можна забрати тих, кого майже ніхто не почує.
Саме тоді Роберт Макнамара запропонував програму «Project 100000», яка офіційно позиціонувалася як гуманітарна ініціатива. Замість боротьби з причинами бідності держава вирішила відправити найбідніших громадян на війну.
Під красивими словами про соціальні ліфти приховувалася проста арифметика: армії були потрібні люди.
Для реалізації програми різко знизили вимоги до новобранців. До війська почали приймати людей, які раніше визнавалися непридатними через низькі результати тестів, відсутність освіти, неграмотність або фізичні обмеження. Багато хто мав IQ на межі легкої інтелектуальної недостатності, що раніше автоматично виключало можливість військової служби. Загалом через програму пройшло понад 300000 осіб.
Макнамара переконував американське суспільство, що армія навчить цих людей професії, дисципліні та допоможе їм інтегруватися в цивільне життя. На практиці жодної особливої системи підготовки не створили.
Людей, які насилу читали інструкції, навчали за тими самими програмами, що й інших військових. Коли вони не могли опанувати складну техніку або засоби зв’язку, їх просто відправляли туди, де спеціальних знань майже не вимагалося, — у піхоту.
Фактично держава використала найбільш незахищену категорію населення як резерв для найнебезпечніших ділянок фронту.
В’єтнам швидко продемонстрував справжню ціну «гуманітарної» програми.
«Діти Макнамари» гинули значно частіше за інших американських військових. Через недостатню підготовку, фізичні вади та низький інтелектуальний рівень вони не могли швидко оцінити небезпеку, гірше орієнтувалися в бойовій обстановці та частіше ставали жертвами мін, засідок і снайперського вогню. Дослідники зазначають, що рівень смертності серед учасників програми був у три-чотири рази вищим, ніж у середньому по американській армії.
Ті, кому пощастило повернутися додому живими, також не отримали обіцяного майбутнього. Значна частина ветеранів страждала від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), мала труднощі з працевлаштуванням, опинилася за межею бідності або поповнила ряди безхатченків.
Обіцяний соціальний ліфт так і не запрацював.
Роберт Макнамара вважався блискучим управлінцем і прихильником статистичного підходу до прийняття рішень. Він щиро вірив, що будь-яку проблему можна вирішити за допомогою цифр, моделей і розрахунків.
Але війна не підкоряється математичним формулам. За статистичними таблицями зникли конкретні люди — хлопці з неблагополучних районів, які часто навіть не усвідомлювали, чому опинилися за тисячі кілометрів від дому. Для державної машини вони стали ресурсом, необхідним для підтримання чисельності військ.
Саме тому історики сьогодні дедалі частіше називають «Проєкт 100000» не соціальною реформою, а масштабним експериментом над найбіднішими громадянами Америки.
«Діти Макнамари» — це не просто сторінка американської історії. Це нагадування про те, що найбільшу ціну за політичні помилки майже завжди платять ті, хто має найменше можливостей захистити себе.
А тепер перенесемось в наш час і на нашу війну. Вам не нагадує той давній американський експеримент нашу сучасну систему мобілізації «Сирського-Зеленського»?
Сирського – тому що саме Сирський створив цю систему мобілізації, будучи командувачем Сухопутних військ, і саме зараз ТЦК підпорядковуються командуванню СВ ЗСУ.
А Зеленського, тому що саме президент згідно Конституції і Законам України зобов’язаний займатись мобілізацією і несе повну відповідальність за неї. Так, Портрет самоусунувся від мобілізації, але це не знімає відповідальності.
І саме в Україні всі кажуть, що це війна бідних. І система мобілізації «Сирського-Зеленського» засмоктує як пилосос і поставляє в ЗСУ всіх, кого спіймає, незважаючи на фізичний стан, хвороби, рівень IQ і психічний стан.
Ба більше. Мобілізація стала інструментом залякування і покарання, хто не подобається Портрету і його зеленій владі.
І хоча в США 60 років тому це був проект, експеримент, то в сучасній Україні це стало нормою. Історики майбутнього ще будуть вивчати ганебний феномен «дітей папи Сирського і мами Зеленського».
Готельєр Бандерівець
