Коли я вперше побачив картини Никифора Дровняка в його рідній Криниці, перше, що впало мені в очі, – це якась дивовижна, майже дитяча наївність, навіть невинність відчуттів. Кажуть, що в художникові взагалі живе така дитяча душа – хоча, як мені здається, далеко не в кожному. Але з Никифором це була не метафора – це було саме ставлення до життя. І потім, коли я побачив кінематографічний образ Дровняка, втілений польською акторкою Кристиною Фельдман у блискучому байопіку Кшиштофа Краузе, то переконався, що зовсім не я один так це відчуваю. Велика дитина, яка переносить на полотно свої мрії і свої страхи, – дитина, яку навіть не пускають на власну персональну виставку, де «дорослі» захоплюються її картинами.
Що більше я знайомився з українським наївним живописом, то частіше відчував цей мотив дитячої чистоти, який став ніби головною рисою – настільки, що він перетворився для мене на частину сприйняття України. Можуть сказати, що таким є будь-який примітивізм, але ні: світ наївного мистецтва Європи ввібрав у себе всю енергію бурлеску, вітальність життя, барви Середземномор'я – і я добре пам'ятаю, що таке мистецтво в хорватських чи італійських галереях п'янить, як келих просекко.
А українське наївне мистецтво – воно часто про біль. Про біль дорослого, який сприймає своє переживання саме як дитячий біль, бо не розуміє, за що йому уготована така непроста доля. Галерея ZAG зібрала частину робіт під одним дахом у Львові – і тепер можна побачити, що цей дитячий біль є в усіх українських примітивістів. Що його можна відчути і на картинах Параски Плитки-Горицвіт, яка прожила все своє непросте життя в Криворівні, і у Дмитра Стриєка, який виїхав до Канади й став художником на схилі літ. Українці завжди були народом нелегкої долі, й цей відхід у дитинство міг виявитися порятунком для людей, для яких пензель став буквально зціленням – як, наприклад, для Поліни Райко, яка перетворила свій будиночок в Олешках на справжній фантасмагоричний світ. І як гірко думати, що ентузіасти рятували цей маленький яскравий будинок після смерті художниці, а російський удар по Каховській ГЕС призвів до його загибелі…
Дивовижним чином поруч із цією виставкою робіт людей, які показують українську душу ніби з іншого, казкового боку, галерея «Я» експонує картини Дмитра Молдованова – одного з авторів колективної експозиції наївного мистецтва. Молдованов – мій ровесник, а це означає, що погляд на світ здивованими очима дитини, яка не бажає ставати дорослою, триває навіть тепер: війна може затопити дім, але не може відібрати пензель. І те, що одна виставка ніби продовжує цю подорож дорослим дитинством, – нагадування, що з будь-якого, навіть найстрашнішого горя є вихід у фарбах.
І сумним, але теж дуже символічним стало прощання з українською керамісткою Ганною Друль, яке відбувалося якраз у дні відкриття цих двох виставок. Бо попри всю експериментальність її дивовижного мистецтва, воно було насамперед зворушливим – тобто мистецтвом чистого погляду на світ, того самого погляду, який нас тут і тримає.
І так, ця наївність та чистота і є головною українською відповіддю на всю ту темряву, яка нас оточує. Бо в усіх великих книгах людства сказано, що темряву розсіює тільки непорочність, перекладена в слово або повернена на полотно.
